Останнє визнання
Колись вони були завидним подружям.
Обидва працювали, не мали шкідливих звичок. Зате мали квартиру у Києві, машину, дачу під Бояркою та спільну мрію: на пенсії переїхати в село, завести собаку, вирощувати полуницю і пестити онуків. Здавалося б: що ще треба людині для щастя?
Але ні. Чим старшими вони ставали, тим більше проблем виникало між ними.
Спочатку він став різко «втомлюватися».
Потім дратуватися.
А потім просто мовчати.
Вона думала: криза, переживемо. У всіх так.
Навіть додала дещо до стосунків: оновила гардероб, почала подавати чоловікові каву до ліжка, відпускала до друзів із ночівлею. Але толку не було.
Він методично віддалявся. Не тілом душею.
Дивився крізь неї, відповідав односкладово.
А одного разу прийшов із роботи й сказав:
Треба поговорити.
Розмова була короткою.
Він втомився жити з нею. Йому потрібна свобода. Ні, нікого немає, просто почуття зникли все давно охололо.
І він поїхав. Через тиждень.
Орендував однокімнатну, ближче до роботи, і забув про неї думати.
Вона залишилася в квартирі сама.
***
Перші місяці жила, немов у тумані.
Подруги переконували:
Та не переживай ти так. Знайдеш когось кращого, ти ж у нас жінка гарна!
А вона не хотіла нічого. І нікого.
Ходила до магазину в тій самій куртці, що була на ній у день розставання. Перестала доглядати за собою. Зменшила спілкування до мінімуму.
І лише на роботі трималася: звіти, клієнти, постачання. Там вона забувала про все. Хоч на якийсь час.
***
Минуло півтора року.
Він жодного разу не подзвонив. Не написав.
Іноді вони перетинались у банку. Мовчки кивали одне одному. Вона робила вигляд, що все гаразд. А потім йшла додому й довго сиділа у повній темряві, ніби ховаючись від самотності та болю, які з кожним днем ставали сильнішими.
***
Одного разу її відвідала подруга. Прийшла без попередження, бо знала їй не відповістимуть.
Спочатку ставила звичні питання, намагалася викликати на відверту розмову, а потім, притишивши голос, проникливо сказала:
Бачила твого. З дівчиною років тридцяти. Рука об руку. Ти знала?
Ні. Вона не знала.
Як тільки гостя пішла, вона заглянула у його соцмережі.
Всередині похололо
Там були фото.
Весільні
Він стояв у костюмі кольору морської хвилі, тримав за талію молоду жінку у сукні без спинки. Посміхався так, як не посміхався їй навіть на їхньому весіллі.
Серце здригнулося.
Але сліз не було.
Вона закрила ноутбук, вимкнула світло й пішла спати.
Що відчувала? Образи? Заздрості? Недоладність?
Ні.
Було відчуття, що вона ніколи не знала цього чоловіка, і вони ніколи не були родиною.
Наче все це було не з нею. Не про неї. Чужа історія
***
Вона не стежила за ними.
Не обговорювала із подругами.
Лише раз, випадково, почула, як хтось сказав:
Пощастило чоловікові. Стару кинув, молоду взяв. Ніби заново народився.
І їй раптом стало легше.
Ніби все підтвердилося вона й справді була для нього старою, нудною та нецікавою.
Зате тепер вона абсолютно вільна
***
Минуло три роки.
Вони не бачились з тих пір жодного разу.
Не перетинались у магазині, не потрапляли один одному в стрічку, не обмінялись жодним словом навіть через сина.
А син, дорослий і самостійний, жив із дружиною та дітьми далеко, на іншому кінці країни. Рідко дзвонив, приїжджав раз на два роки.
Вона не скаржилася. Говорила подругам:
У нього своя сімя, не до мене їм. Головне, щоб у нього все було добре. Мені більшого й не треба
***
А потім настало літо.
Той самий серпень, коли вона раптом дізналася, що все було не так, як здавалося
***
Одного звичайного ранку, коли вона готувала собі вівсянку на сніданок, на підвіконні завібрував телефон.
«Хто це так рано?» подумала вона й взяла слухавку.
Невідомий номер. Голос строгий, офіційний:
Ганно Іванівно? Вас турбує нотаріус Єрмакова. Вам потрібно терміново до мене зайти. Це стосується заповіту. Ви єдина спадкоємиця.
Вона розгубилася. Навіть не одразу зрозуміла, що імя, яке назвали далі його
Поехала, ні про що не думаючи. На автопілоті.
***
Все виглядало, як у кіно:
Темний кабінет, папки з паперами, окуляри на кінчику нос
