Привіт, подруго! Ти не повіриш, що вчора сталося. Я, Оленка, випадково дізналася, що мій чоловік збирається втікати, коли зайшла додому раніше і побачила його, як він вперше пакує валізу. Сидів він у вітальні, боровся з футболкою і шортами, а я підходила ззаду і спитала: «Ти щось таке робиш, чи треба допомоги?». Він підскочив, наче кіт, бо спортом не захоплювався.
Оленко?! вигукнув він, коли я вже кинула одяг у сумку, що висіла в шафі. Куди ти їхаєш? Потрібні ще млинці для поїздки?
Я б і не проти відповіла я, кидаючи вітрину в халат. Скільки їх треба?
Десять, сказав він, а потім: «Чи треба полити їх згущеним молоком?»
Ні, кращі з сметаною, я діставала банку 20відсоткової сметани з холодильника, і, не відкривши її, запитала, куди він прямує.
Поруч, у будинок навпроти, відповів він, посміхаючись. Але потім, з холодним виглядом, сказав: «Я йду до іншої жінки, подаю на розлучення, дякую за млинці». Він схопив коробку з млинцями, піднявся до дверей, а я залишилася з сковородою в руках, ще в халаті та фартушці. Поки я бігла на вулицю, він уже увіз їх у маршрутку і зник.
Повернувшись, я зрозуміла, що сметана вже починає кваситися, а в мене в голові лише одне: «Він пішов за іншою, а я пакувала його речі!». Я подзвонила тобі, і ти, як завжди, одразу підхопила: «Що робити? Ти ж не можеш жити одна». Я злякалася, ти казала: «Ти ще можеш вчитися, знайти роботу, навіть собаку взяти». Я ж відповіла, що мій колишній алергійний на шерсть, а ти мимохіть: «Той, що тебе залишив, не має значення!»
Я спробувала знайти розраду в хлопці, що живе в нашій квартирі Вові, нашому сину. Він приніс мені 500 гривень, сказавши, що готовий допомогти. Я, нарешті, записалася до перукаря, купила тканину для нової блузки і новий аромат свіжий, наче морський вітер, який я завжди розпилюю, коли щось змінюється.
Тоді я познайомилася з Василем у маршрутці. Він підходить і каже: «Ти так приємно пахнеш». Я трохи розчулювалась, бо не користувалась дезодорантом, і він продовжив: «Що це за аромат?». Я відповіла, що це новинка, яку я щойно відкрила. Він розповів, що працює в парфумерії, хоча я підозрювала, що це лише прикриття. Ми розійшлися на зупинці, а потім знову зустрілися в тій самій маршрутці. Він попросив мій номер, бо завтра їде в інше місто по справі, і не хоче втрачати звязок. Я, без великого роздуму, дала його.
Тиждень потому Василь подзвонив: «Запрошую на вечерю». Я погодилась, хоча адрес вказував на передмістя Києва, а не на центр. Він сказав, що його колишня дружина забрала квартиру, а син живе у новій оселі. Я прийшла, а в його квартирі вже чекала його мати Лариса Миколаївна, жвава жінка з 70річчям, що всюди тримала в руках кефір і вимагала, щоб я помила руки перед столом. На столі стояли окрошка, старий сир, підозрілий ковбасний кусок і хліб, а замість вина кег з кефіром.
Ти розлучена? запитала вона, не пропускаючи можливості підколоти. Я відповіла, і вона почала розпитувати, чому мій чоловік залишив мене, чи не знайшов молодшу жінку. Я лише схвильовано зізналася, що ще працюю, хоча вік у мене не пенсійний. Лариса сміялась, називаючи Василя «парфумеромохоронцем» і вимагала від мене медичну довідку, щоб переконатися, що я не хворію.
Після того, як я попросила чай, а не «голову» окрошки, мене попросили прибрати посуд. Я стояла в кухні, коли Василь підходив і просив швидко приготувати млинці, бо його син Саша не любить окрошку. Я спробувала втекти, але мати крикнула: «Ти ж не вмієш навіть виделку тримати!». Я взяла свої речі і вийшла, залишивши за собою гомін і клятву, що більше не буду чекати на чоловіка.
Дома я знову сиділа в улюбленому кріслі, слухала, як наш кактус шепоче, і думала, що тепер я головна в своєму житті. Можливо, колись я візьму котика, а Василь вже кілька разів телефонував, намагаючись домовитися про ще одну зустріч. Я ж лише сміюся і говорю: «Краще бути самотньою, ніж жити під дахом, де постійно лунає клякса мами». Сподіваюся, ти зрозумієш, чому я тепер вільна, і, можливо, поділишся зі мною своїми порадами. Обійми!
