Завірюха огорнула містечко Залісся білим покривалом. На вікнах мереживом вицвіли крижані візерунки, а вітер гнав по пустинних вулицях, немов привид минулого.
Термометр показував мінус двадцять п’ять – найлютіша зима за останні роки.
У затишку кафе «На перехресті» на околиці стояв чоловік у потертому фартусі, витираючи столи, які зранку ще ніхто не займав. Руки його, зморщені від роботи, свідчили про роки, проведені біля плити.
На синьому фартусі – сліди борщу, вареників, дерунів. Все те, що він готував із любов’ю.
Раптом дзвіночок над дверима ледве чутно дзенькнув.
На порозі стояли двоє – хлопець років одинадцяти в протертій куртці й дівчинка, молодша, у тоненькій блакитній кофтинці. Їхні обличчя прилипли до скла, немов тіні з минулого.
Михайло Коваль ніколи не думав, що залишиться в Заліссі. Колись мріяв про ресторан у Києві, про власну справу. Але після смерті сестри він повернувся додому – доглядати її маленьку доньку.
Того дня він нагодував дітей гарячим борщем, дав їм трохи грошей – останні, що відкладав. Вони пішли, і він більше їх не бачив.
Роки минали. Михайло викупив кафе, перетворив його на справжній осередок життя містечка. Тут годували бідних, давали притулок тим, кому нікуди йти.
Та ось одного ранку 2024 року перед кафе зупинився чорний Mercedes. З нього вийшли чоловік у дорогому пальті й жінка в червоному.
– Дядьку Михайле, – промовив чоловік. – Ви нас не впізнаєте?
Це були ті самі діти.
Хлопець став успішним бізнесменом, дівчинка – відомою лікаркою. Вони знайшли його, щоб подякувати.
Життя – дивна річ. Іноді найменша доброта обертається великим щастям. Треба лише вірити.
