Щоденник Миколи Коваленка
Хуртовина закутала провінційне містечко Залісся білим покривом мовчання. Крижані візерунки, ніби вишиванка, прикрашали вікна, а вітер з півночі гнав по пустинних вулицях, згадуючи давно забуті історії.
Мінус двадцять три – найжорстокіша зима за останні десять років у нашому краї.
У напівтемряві кафе «На околиці» стояв чоловік за потертим дерев’яним баром, витираючи столи, які вже п’ять годин не бачили гостей. Його руки були в шрамах від ножа – візитівка кухаря, який за життя почистив вагони картоплі та порубав тонни м’яса.
На його білому фартусі – плями від тисячі страв, приготованих із серцем: борщу за рецептом покійної тітки, котлет із свіжого фаршу, грибної юшки зі справжніми лисичками.
Раптом дзвіночок над дверима дзвенкнув ледь чутно.
Перед ним стояли двоє – хлопчик років десяти у пошарпаній кожусіні та дівчинка не старша за шість, загорнута в тоненьку блакитну кофтинку. Їхні обличчя прилипли до запітнілого скла, залишаючи сліди маленьких долонь.
Микола Коваленко навіть не підозрював, що один вчинок у ту зиму 2002 року повернеться до нього через двадцять років.
Він ніколи не планував залишатися в Заліссі. У двадцять вісім мріяв про ресторан у Києві, де гратиме жива музика, а в меню будуть страви з усього світу. Але після смерті сестри йому довелося піклуватися про її чотирирічну доньку Оленку – дівчинку з карими очима та медовими кучерями.
З боргами, що зростали, як гриби після дощу, Микола влаштувався у занедбане кафе. Господиня, Марія Іванівна, платила йому три тисячі гривень – смішні гроші.
Але він робив свою справу чесно. Пиріжки з вишнями розліталися, як гарячі. У містечку, де всі знали одне одного, Микола став тим, хто пам’ятав, що вчителька Софія Петрівна любить каву з молоком, а тракторист Василь завжди бере дві порції вареників.
Тієї зими він побачив їх. Хлопчика в завеликій куртці та дівчинку, яка тремтіла, як осиковий лист.
– Заходьте, діти! – сказав він, відчиняючи двері.
Він нагодував їх гарячим борщем і дав із собою хліб, сало та термос із чаєм. Хлопчика звали Тарас, дівчинку – Настенька. Вони втекли з дитбудинку.
– Ви нас не віддасте? – запитав Тарас.
– Ніколи, – відповів Микола.
Діти пішли. Він чекав їх тижнями, але вони не повернулися.
Роки минали. Кафе «На околиці» стало «Коваленко-центром». Микола годував безхатченків, допомагав літнім людям, і навіть у пандемію не закривав дверей.
А потім, одного ранку 2024 року, перед кафе зупинився чорний Mercedes. З нього вийшли чоловік у дорогому пальті та жінка в червоній шубі.
– Дядьку Миколо, – сказав чоловік, – ви мене не впізнаєте?
У його сірих очах було щось знайоме.
– Я – Тарас. А це Настя. Ми приїхали сказати вам дякувати.
Микола стояв, не вірячи своїм очам. Двадцять років потому його добро повернулося до нього.
