**Щоденниковий запис**
Сьогодні трапилося щось дивовижне. О другій ночі я отримав дивний текст. Жінка на ім’я Олена Шевченко випадково надіслала мені повідомлення з проханням про гроші на молочну суміш для дитини, адже у неї в будинку закінчилася. Як вона згодом розповіла, тієї ночі сиділа в напівтемній кухні, а її немовля Тарасик ридав у кімнаті поруч. Олена була виснажена: важка робота офіціанткою ледве покривала оренду, а обручку вона вже здала в ломбард, щоб купити їжу. Сім’я не допоможе – вони такі самі бідолӓхи.
Читаючи її звернення («Пробачте за клопіт, але я не знаю, до кого звернутися»), відчув, як стиснуло серце. Відповів: «Максим Козак. Ви мали іншого на увазі, але допоможу». Замовив доставку суміші та підгузків на її адресу. Олена не вірила очам, коли наступного дня кур’єр привіз цілі коробки. Від її подяки разючої відчув щось дивне – наче геть незнайома людина торкнулася найніжнішого в моїй душі.
Продовжуючи допомагати (сплатив оренду, купив продукти, нову дитячу колиску), запросив Олену на каву до затишного львівського закладу. Вона спершу бӧялася, але прийшла. Коли ж вона розповіла про усі скорботи, про втому від самотності, я не стримався: «Оленко, не самотужки. Давай збудуємо майбутнє разом – для Тарасика й нас обоє». Її очі сповнилися щастям, коли я запропонував стати сім’єю. І тоді зрозумів: найбільший багач у житті не долари, а натхнення подарувати комусь новий початок.
