Однокласники сміялися з мене на зустрічі, думаючи, що я досі ніхто Але вже зранка вони побачили мене на обкладинці бізнес-журналу.
«Сокіл? Олеся Сокіл?! Та невже ти прийшла?» Ігор Шевченко розтягнув губи в посмішці, але в очах лишився холод. «Хлопці, дивіться хто до нас завітав!»
Олеся зупинилася біля дверей ресторану. Пятнадцять років минуло, але його голос досі звучав так само глузливо, як і в студентські роки. Вона глибоко вдихнула і рішуче зайшла всередину.
«Привіт, Ігору. Всім привіт», її голос звучав спокійно, хоча серце билося так, наче намагалося вискочити з грудей.
Зал ресторану був мяко освітлений теплим світлом ламп. Майже вся їхня група зібралася за довгим столом близько пятнадцяти людей. Обличчя були знайомі, але далекі, як старі фотографії, трохи вицвілі від часу.
«Олесю!» Наталка Лисенко, єдина подруга з тих часів, кинулася до неї. «Я так рада, що ти прийшла!»
«Не могла пропустити таку подію», посміхнулася Олеся, відчуваючи, як трішки розслабилася.
«Іди, сідай з нами», Наталка потягнула її до столу. «Ми якраз згадували, як здавали іспити у Петренка.»
Олеся сіла, відчуваючи на собі допитливі погляди. Поряд з Ігорем сиділа Ярина Бережна колись красуня курсу, тепер доглянута жінка з ідеальним волоссям і легким відтінком втоми в погляді.
«Олесю, ти зовсім не змінилася», промовила Ярина з ввічливим дружелюбним тоном. «Все така ж стримана.»
«Ти теже чудово виглядаєш, Яринко.»
«Чим зараз займаєшся?» запитав Сергій Коваль, наливаючи вино. «Все ще намагаєшся змінити світ?»
Вона впізнала цей тон частину студентських жартів про її екологічний бізнес-проєкт.
«Майже», відповіла Олеся, приймаючи келих. «У мене невеличка компанія.»
«Мабуть, щось повязане з твоїми «зеленими» ідеями?» Ігор нахилився вперед. «Памятаєте, як вона тоді торочила про біорозкладні пакети?» Він засміявся, і кілька людей підхопили.
«Так, саме цим ми й займаємося», спокійно відповіла вона.
«І що, рятувати планету це вигідно?» Ігор не відступав.
«Іноді виходить, іноді ні», усміхнулася Олеся ухильливо.
«Ну, не всі можуть дотиснути до успіху», він знизав плечима. «Я очолюю відділ у ТехноПрогресі, Діма відкрив власну справу»
«А памятаєте, як Олеся завалила захист диплома?» несподівано встряла Світлана Гончар, колишня подруга Ярини. «Вона заплуталася в розрахунках!»
«Це не зовсім так», ніжно заперечила Олеся. «У мене була четвірка.»
«Для відмінниці це провал», підхопив Ігор. «Особливо після всіх твоїх промов про інновації.»
На столі повисла незручна тиша. Олеся відчула, як її щоки спалахували так само, як у студентські роки.
«Я памятаю, як Олеся вирішила ту задачу з фінансового аналізу, з якою навіть викладач не впорався», раптом промовив Микола Лебідь, який сидів в кінці столу.
Олеся здивовано подивилася на нього. Він завжди був тихим, і вона не очікувала, що хтось щось памятає.
«Було й таке», подякувала вона йому усмішкою.
«Гаразд, годі спогадів», Ігор підняв келих. «Випиймо за нашу зустріч! Пятнадцять років як один день!»
Усі кивнули і підняли келихи. Розмова змістилася на загальні теми: робота, діти, університетські байки. Олеся трохи розслабилася, але все одно почуваласяОлеся усміхнулася, дивлячись на Миколу, і зрозуміла, що справжнє щастя це не гроші чи визнання, а люди, які бачать тебе справжньою.
