Роздільні кухні та одне яєчко
Буває, люди перестають сваритися. І це вже не про мир. Це про порожнечу. Так сталося з Тарасом і Олесею. Спочатку сварки – крик, удари дверима, образи, бурне мирення. А потім — мовчання. Настає мить, коли не лишається навіть роздратування. Просто — нічого. Ні болю, ні тепла. Лише чужі силуети під одним дахом.
Вони прожили разом двадцять років. Було всього: і весілля наспіх, і орендовані квартири, і безсоння через дітей, і довгі вечори, коли здавалося — кохання подолає все. А потім — ні. Усе стихло. Розійшлися по кімнатам, як по різних берегах. Почали їсти окремо. Спочатку вечері в різний час. Потім — різна їжа. Зрештою, у кожного з’явилася своя поличка у холодильнику. Як у комуналці.
Про розлучення не говорили. Навіщо? Про що казати, якщо кожен вечір — це лише очікування тиші? Тарас почав їздити до санаторію — без Олесі. Там він познайомився з жінкою, Марічкою, спокійною, розумною. Вона вміла слухати і ніколи не ставила зайвих питань. Він писав їй листи. Справжні, паперові. Вкладав у них те, що вже не міг вимовити вдома.
А Олеся… Вона просто жила. Носила старий халат, прокидалася за будильником, пила ранкову каву. Мовчала. Навіть з подругами майже не розмовляла — а навіщо, якщо в них усіх «усе гаразд»?
І ось, одного звичайного ранку. На кухні пахло підсмаженим хлібом та краплями старого соняшникового масла. Олеся стояла біля плити. Маленька, тендітна, ніби за ці роки ще висохла. Перед нею — крихітна сковідка. У ній — одне-єдине яєчко. Не омлет, не яєшня на двох, не щось для родини. Одне яєчко. На себе. І все.
Тарас зайшов на кухню, наливав чай. Теж збирався — не лише на роботу, а й… у нове життя. Наважився, хотів сказати. Вже все продумав. Навіть валізу майже зібрав.
Але вона обернулася. Без докорів. Без сліз. Просто подивилася знизу вгору і ледь посміхнулася:
— Будєш яєчко? — і простягнула ту крихітну сковідку.
Цей жест пронизав його глибше за будь-який крик. Ніби час відмотувався назад. Там, у минулому, був гуртожиток, одна сковорода, одна ковдра, одна склянка на двох. І ця сама дівчина, тільки сміючася, у ситцевому халатику, боса, з чубчиком. Не втомлена жінка, а весела поні, як він її колись кликав.
Він не взяв сковідку. Він взяв її. Обійняв. Міцно. Мовчки. А потім почав говорити. Нерівно, плутаючись. Про те, як йому ніби туман у голові. Про те, як усе стало сірим, як він сам не зрозумів, коли втратив головне. І, можливо, він плакав. Вона не бачила — він вищий, вона зовсім маленька. Лише тремтіла у його руках і щось бурмотіла про «я теж».
На плиті догоріло яєчко. Жовток був таким золотим, таким теплим. Нагадування — не все втрачено. Кохання ж не голосне. Не крикливе. Воно ховається у дрібницях. В одній сковідці. В теплому погляді. У простому: «Будєш яєчко?»
А потім вони знову почали їсти разом. І говорити. Не про все одразу. Не без болю. Але разом.
…Інколи здається, що все давно померло. Але раптом — маленьке «яєчко» змінює все. І ти згадуєш, що кохання не пішло. Воно просто стало тихішим. Меншим. Майже непомітним. Але все ще живим.
