Одна проти всіх
Роксолана Ковальчук вперше побачила маяк у дитячій книжці, коли їй було п’ять. На малюнку він стояв самотньо, високий, а навколо бушувало море, темне, як чорнило. Дівчина притиснула пальці до сторінки і прошепотіла: «Там я житиму». Батьки посміялися. Бабуся сказала: «Твоя уява — як у художника». А тітка Тетяна лише фыркнула: «То лише казки. Краще інженером стань».
І Роксолана стала інженером. Вступила на факультет радіо, бо це звучало серйозно, хоча серце кликало до моря. Після лекцій вона малювала маяки в зошитах, перечитувала Стивенсона, слухала шум хвиль на YouTube і кожні канікули їхала до водойми.
— Що це за блазень? — казала мати. — Усі нормальні люди їдуть у курорти, а ти — у якусь Коблевську!
— Мені подобається північ, — усміхалась Роксолана.
— Тобі вже заміж треба, а не твої маяки!
Після університету Роксолана працевлаштувалася в компанію, що обслуговує навігаційне обладнання. Робота — схеми, пайка, прилади. Одного разу шеф зголосив:
— Є вакансія на крайню північ. Морське селище, станція радіомаяка. Хочеш?
Вона кивнула мовчки, ніби чекала цього довгі роки.
— Буде важко. Вахта три місяці. Один маяк і сторож. Місцеві іноді заходять.
— Я згодна.
Мати зійшла в істерку:
— Хочеш замерзнути в лісі? Ти з нами, а ти хочеш жити в болотах з якимось сторожем!
— Мамо, це мій шанс.
— Шанс на самотність і бідність!
Батько мовчки дивився у вікно, потім сказав:
— Хай їде. Хай спробує.
Селище називалося Ключове. Кілька будинків, рибальська гаванка, крамниця і маяк на скелі. Коли Роксолана вперше вийшла на берег, її майже здувало вітром. Море ревіло, чайки кричали, небо низько нависало, ніби ось-ось залиє дощ. Але серце співало.
— Ти Роксолано? — під’їхав високий сивий чоловік у теплій куртці. — Я Савко, сторож. Місцевий охоронець.
Він посміхнувся, взяв її рюкзак і повів до хатинки біля маяка. Там пахло керосином, хлібом і медом. На столі стояла лампа, на полицях – книги і ракушки.
— Ось тут будеш жити. Маяк за твоєю спиною. Станція стара, але працює. Допоможеш тримати в порядку.
— Я справлюсь.
— Не сумніваюся. Ти ж з морем дружити вмієш.
Перші дні були важкі: шторми, тиша, довгі вечори. Роксолана налагодила апаратуру, подружилась з місцевими, особливо з Марфою, крихкою продавчинькою в крамниці.
— Спілкування з тобою — як чай з облепихою, тепло стає, — казала вона.
Вечорами Роксолана сиділа на сходах маяка і писала листи собі, у майбутнє. Раніше її чекали лише нездійснені очікування родини; тепер вона була сама собою.
Одного дня прийшла посилка з міста. Лист від матері:
«Ти, звісно, дивна. Ми з Оленою не розуміємо, чого ти шукаєш. Але батько пишається. Приїжджай, якщо захочеш. Або хоча б пиши».
Роксолана зітхнула, відчула, як у глибині тепліє щось довго заглушене.
Три місяці минули. Роксолана зібралася їхати додому. Маяк став їй рідним. Савко обійняв її міцно:
— Повертайся. Без тебе тут глушіше.
У місті її зустріли холодно. Мати суворо переглянула її речі, тітка Тетяна заявила:
— Це була помилка. Повернись до звичайної роботи.
Але Роксолана вже знала: не повернеться. Вона прийняла рішення сама.
Через півроку вона знову стояла у Ключовому. Шторм стих. Савко махав рукою:
— Ось і я вже пироги спік!
Тепер у неї був власний куток у хатинці, табличка на дверях: «Інженер навігації. Роксолана Морська». Так її назвали місцеві.
— Ти, наче стихія, — говорив Савко. — Спочатку ревеш, потім зігріваєш.
Сонька, школярка з сусідньої вулиці, приносила малюнки — малювала маяки, як Роксолана в дитинстві. Рибалки дар
