Труднощі нас зміцнили, але наша донька росте без братів і сестер
Мене звуть Оксана Коваленко, і я живу в Кам’янці-Подільському, де кам’янисті береги Смотричу шепочуть давні історії. Змалку я мріяла стати матір’ю — це було моїм найяскравішим, непохитним бажанням. У нас у родині було четверо дітей, матір присвятила себе нам, не працювала, щоб виростити нас із теплотою. Цей образ — велика, гучна родина — врізався мені в серце. Я не уявляла життя інакше: затишний дім, наповнений дитячим сміхом, криками, дрібними кроками. Але доля розпорядилася інакше, і мої мрії розбилися об жорстоку реальність, залишивши лише уламки надії.
Три довгих роки ми з чоловіком, Ярославом, намагалися зачати дитину. Щомісяця — нова надія, щоразу — новий розчарування. Я плакала вночі, дивлячись у стелю, а він мовчки обіймав мене, приховуючи власний біль. Зрештою лікар виніс вирок: «Екстракорпоральне запліднення — ваш єдиний шанс». Ми наважилися, і перша спроба подарувала нам диво — нашу доньку, Софійку, якій зараз 14. Я тримала її на руках, крихітну, теплу, і думала: ось воно, щастя. Але я хотіла більшого — дати їй братів і сестер, щоб вона росла серед рідних душ, як я колись.
За півтора року ми спробували знову. Чотири спроби — чотири удари долі. Кожного разу я вірила: зараз вийде. Кожного разу падала у прірву розпачу, коли надії розсипалися. Після четвертої невдачі я здалася. «Нехай буде так, — сказала я собі, стискаючи кулаки, — в мене є одна донька». Мрія вислизала, як пісок крізь пальці, і біль від цього був нестерпним — гострим, ніж у серці. Я дивилася на Софійку й відчувала провину: не змогла дати їй те, про що мріяла сама.
Іноді я думаю: якби я не чіплялася за цей ідеал, не було б цих болючих процедур, цих сліз, цієї порожнечі. Я виснажувала себе, своє тіло, свою душу, а Ярослав благав зупинитися раніше. «Ти доведеш себе до краю, — казав він, дивлячись на мої змарнілі очі. — Я боюся за тебе, за твоє здоров’я». Він бачив, як я тону в депресії, але я не могла відпустити мрію. Тепер я розумію: він мав рацію, а я була сліпою у своїй упертісті.
Наша донька росте сама. Це мій найбільший сум. Я хотіла, щоб вона знала радість братів і сестер — їхні витівки, підтримку, тепло. Але Софійка — єдина, і в цьому моя біль, мій незакритий гештальт. І все ж ці труднощі загартували нас із Ярославом. Боротьба за дітей, навіть невдала, зробила нас міцнішими, як сталь, викувану у вогні. Ми навчилися цінувати одне одного, триматися разом, незважаючи на бурі. Сьогодні ми дивимося вперед, радіємо Софійці — її посмішці, її успіхам. Не можу сказати, що повністю змирилася з тим, що другої дитини не буде. Мені 42, і я знаю: час пішов, шансів майже немає. Але я навчилася жити з цим, хоч і з тихою журбою в серці.
Ми троє — я, Ярослав і Софійка — живемо у гармонії. Наш дім наповнений теплом, хоч і не таким багатоголосим, як я уявляла в дитинстві. Я дивлюся на доньку і бачу в ній усе найкраще від нас: її впертість, доброту, світло. Вона росте без братів і сестер, і це єдине, про що я шкодую. Я мріяла подарувати їй гучну родину, де ніхто не самотній, але життя вирішило інакше. І все ж ми щасливі — не ідеально, не так, як у моїх мріях, але по-справжньому. Труднощі нас не зламали, вони зварювали нас докупи, і я дякую долі за це.
Сьогодні я усвідомлюю: іноді щастя — це не те, про що мрієш, а те, що вже трима
