Моя свекруша образилася через нашу відмову прийняти її сина-студента
Ми з чоловіком разом вже одинадцять років. Живемо у двокімнатній квартирі, яку нарешті викупили після багатьох років кредитів. Виховуємо восьмирічного сина, і все в нашому житті йшло спокійно. Аж поки моя свекруша не вдарилася в одну зі своїх «геніальних» ідей, яка знову порушила наш спокій.
У мого чоловіка є молодший брат, Тарас. Йому сімнадцять, і, чесно кажучи, ми ніколи не були з ним близькі. Чоловік його майже не бачить різниця у віці завелика. До того ж, його дратує, як батьки пестять молодшого сина, бавлять його, пробачають усе й нічого від нього не вимагають.
Тарас зірковий двієчник, на межі виключення зі школи. Але за кожну погану оцінку його нагороджують новий планшет, модні кросівки. Чоловік тільки й каже: «Я за двійку цілі ночі вчився, а йому подарунки несуть!»
Я з ним повністю згодна. Ми не раз бачили, як Тарас навіть підігріти собі їжу не хоче, навіть коли всі за столом. Сидить і чекає, поки йому все приготують, подадуть і приберуть. Після їжі ні «дякую», ні «бувай». Встав і пішов у кімнату. Не знає, де його шкарпетки, не вміє чай заварити, речі розкидані. Все на батьках. Чоловік не раз казав матері: «Ви з нього нікчему виховуєте!» Але вона лише здвигала плечима: «Він не такий, як ти. Йому більше турботи треба.»
Скандали, образи, тижні мовчання ось що зазвисім виходило з цих розмов. Ми намагалися триматися подалі. Але одного дня Тарас раптом вирішив вступати до університету в нашому місті. І тут почалося.
Свекруша, нічого не соромлячись, запропонувала, щоб Тарас поселився у нас. Мовляв, у гуртожиток його не візьмуть немає прописки, оренда дорога, а сам він не впорається. «Ви ж родина! У вас дві кімнати місця вистачить на всіх!» упевнено пояснювала вона.
Я спробувала спокійно пояснити: в одній кімнаті наше ліжко, в іншій дитяче. Де, вибачте, поселити ще одну дорослу людину? Тоді свекруша видала перлину: «Поставимо додаткове ліжко у кімнаті онука нехай живуть разом!» Ну звісно, двійко хлопців подружаться.
Але тут мій чоловік не витримав. Різко обірвав:
Я не нянька, мамо! Хочеш нам підкинути свого «малюка»? Ні! Це твій син ти його й виховуй! У сімнадцять я вже сам жив і нічого, вижив!
Свекруша почервоніла, заплакала, назвала нас безсердечними і вийшла, грюкнувши дверима. Ввечері дзвонив свекор, лаяв нас:
Це не по-родинному! Ти кидаєш брата!
Але чоловік стояв на своєму. Сказав, що відвідуватиме Тараса, якщо батьки знайдуть йому житло. Але жити з нами виключено. «Годі няньчитися з ним, як з немічним. Пора дорослішати.»
Йому лише сімнадцять! спробував заперечити батько.
А мені було сімнадцять, коли я сам почав жити. І нічого вижив! Ніхто мене під крило не брав! відповів чоловік і поклав слухавку.
Після цього свекруша дзвонила ще кілька разів чоловік не підходив. Потім прийшов СМС: «Можеш викреслити себе зі спадщини.» Що ж… Якщо ця «спадщина» означає відповідальність за зіпсованого нахаба, то дякуємо. Ми вже маємо те, що заробили власною працею родину, дім і спокій.
Кожен несе відповідальність за свої вибори. І якщо хтось обрав шлях надмірної поблажливості та баловства, нехай тепер розплачується. Ми нікому нічого не винені.
Життя вчить, що іноді лише захищаючи свої кордони та внутрішній спокій, можна зберегти те, що ми збудували.
