— Мамо, чому ти мовчиш? — Оленка стояла у вікні кухні, спостерігаючи, як її мати повільно пересипає гречку. — Одарка вже сто разів вибачалась. Скільки ще можна нести образу?
Галина Петрівна не підняла голову. Пальці методично відокремлювали добрі крупинки від зайвого, ніби це була найскладніша робота.
— Вибачалась, кажеш? — голос прозвучав рівно, без емоцій. — А де була вона, коли мені було погано? Де була твоя дорога Одарка, коли я лежала в лікарні?
Оленка важко зітхнула. Ця сварка тяглася вже півтора року, і кожного разу, коли згадувалась молодша сестра, мати ставала ніби крижана скеля.
— Мам, вона ж пояснювала. У неї тоді була Маруся, температура майже сорок, не могла залишити дитину!
— Не могла, — підкреслила Галина Петрівна. — А коли їй потрібні були гроші на квартиру, то вона миттєво прибігала. Тоді і робота, і Маруся не заважали.
Оленка сіла навпроти матері. У свої п’ятдесят три роки вона відчувала, що вичерпала сили, тримаючи цю безкінечну сімейну драму. Бути посередником між мамою і сестрою стало нестерпним.
— Мамо, слухай. Одарка справді переживає. Вона плаче щодня. Не мала тоді вибору.
— Вибір завжди є, — відрізала Галина Петрівна. — Хоча б подзвонила. Дізналася, як справи. А вона? Пропала, ніби в воду зникла.
Оленка згадала жахливі дні. Мати потрапила в лікарню з інфарктом саме тоді, коли Одарка бігала між лікарнями з хворою дитиною. Маруся була тоді три роки, температура трималась тиждень, лікарі підозрювали менінгіт.
Тоді ще й спішка з квартирою. Одарка з чоловіком копили на житло п’ять років, нарешті з’явився вигідний варіант, а рішення треба було прийняти терміново. Галина Петрівна погодилась допомогти грошима, та раптом зламався серце.
— Знаєш, що найбільше болить? — продовжувала мати, не відводячи погляду від гречки. — Не те, що вона не приїхала. А те, що навіть не спробувала. Жодного дзвінка, ні «я жива?».
— Мам, вона ж боялася…
— Чого боялася? Що я їй скажу все, що думаю? Я готова зараз сказати. П’ятдесят років я її виховувала, віддавала себе повністю. А коли стало погано, виявилось, що я нікомусь не потрібна.
Голос Галини Петрівної задрімав, і в її очах блиснули сльози. Ось вона, найглибша рана — не просто образа, а зраджена душа.
— Мамо, ти ж знаєш, як Одарка тебе любить. Пам’ятаєш, як вона доглядала за тобою, коли нога боліла? Щомісяця приїжджала, продукти несли, прибирала.
— Пам’ятаю, — кивнула мати. — Тому ще боляче. Думала, що можу на неї покластися. А виявилось — ні.
В цей момент задзвонив телефон. Оленка поглянула на екран і побачила ім’я сестри.
— Це Одарка. Може, поговориш?
— Ні, — твердо відповіла мати. — Не проси. Мені нічого сказати.
Оленка підняла слухавку і вийшла в коридор.
— Як справи? Щось з’ясувала? — голос Одарки прорізав тишу.
— Одарка, вона все ще не хоче говорити. Я не знаю, що робити.
— Олю, скажи їй, що готова на колінах ползти, аби вона простила. Я не можу так жити. Маруся постійно питає, чому бабуся на нас сердиться.
— Як ти їй пояснюєш?
— Кажу, що бабуся хвора. Як я можу трирічній Марусі пояснити, що таке образа? Олю, допоможи. Я схожу з розуму від цієї тиші.
Оленка повернула погляд до кухні, де лунало дзвінке скрипіння посуду. Мати, здається, продовжувала мити крупу.
— Одарка, а ти не думала просто приїхати? Без дзвінків, без попереджень. Прибути і поговорити віч-на-віч.
— Боюсь, що мене не пустять. Або двері не відчинять.
— Тоді стоїш біля дверей, доки не відкриють. Одарко, мамі потрібні не слова, а дії. Вона хоче бачити, що ти готова боротися за стосунки.
Тиша висіла в трубці.
— Ти права, — нарешті сказала Одарка. — Завтра приїду зранку.
— Готуйся до важкого. Вона накопичила багато гіркоти.
Після розмови Оленка повернулася до кухні. Галина Петрівна вже поставила каструлю з гречкою на плиту і різала цибулю для котлет.
— Це Одарка дзвонила? — спитала вона, не обертаючись.
— Так. Завтра приїде.
Рука з ножем застигла.
— Не треба. Нехай не приїжджає.
— Мам, а може, послухати? Ми ж рідна кров. Хіба сварка важливіша за сім’ю?
Галина Петрівна різко повернулася до доні, в очах спалахнув гнів.
— Яка сварка? Ти розумієш, про що говориш? Я ледь не померла! Лежала в реанімації, думала, що більше нікого не побачу. А думка про Одарку, що не дзвонить, не давала спокою. Можливо, щось з нею сталося? З Марусею?
Мати витерла руки рушником і сіла за стіл.
— Я щодня просила медсестру дзвонити до Одарки, дізнаватися, чи все в порядку
