Образа на все життя
— Мамо, чому ти мовчиш? — Олена стояла у вікні кухні, спостерігаючи, як її мати повільно перебирає гречку. — Зоря вже сто раз вибачилась. Скільки ще тримати образу?
Ганна Петрівна не підняла голови. Її пальці методично відокремлювали добрі крупинки від сміття, ніби це був найскладніший тест на уважність.
— Вибачалась, кажеш? — голос звучав рівно, без емоцій. — А де ти була, коли мені було погано? Де була твоя дорогенька Зоря, коли я лежала в лікарні?
Олена важко зітхнула. Це вже півтора року, і щоразу, коли згадувалась молодша сестра, мати перетворювалась на крижану гірку.
— Мам, вона ж пояснювала. У неї тоді Марічка хворіла, температура під сорок була. Хіба могла залишити дитина?
— Хіба могла, — підкреслила Ганна Петрівна. — А коли їй гроші на квартиру потрібні були, то одразу бігла. Тоді і Марічка не заважала, і робота чекала.
Олена сіла навпроти матері. У свої 53 роки вона вже втомилася від нескінченної сімейної драми. Бути посередником між мамою і сестрою стало нестерпно важко.
— Мамо, послухай. Зоря справді переживає. Вона плаче щодня. У неї не було вибору.
— Вибір завжди є, — відрізала Ганна Петрівна. — Можна було хоча б подзвонити, запитати, як справи. А вона що зробила? Зникла, наче в воду упала.
Олена згадала той жахливий період. Мати потрапила в лікарню з інфарктом саме тоді, коли Зоря шукала лікарню для хворої дитини. Марічці тоді було всього три роки, температура трималась тиждень, доктора підозрювали менінгіт.
І ще ця спішка з квартирою. Зоря з чоловіком копили на житло п’ять років, раптом з’явився вигідний варіант, треба було вирішувати швидко. Ганна Петрівна тоді погодилась допомогти грошима, а потім отримала інфаркт.
— Знаєш, що найболючіше? — продовжувала мати, не відводячи погляду від гречки. — Не те, що вона не приїхала. А те, що навіть не спробувала. Жодного дзвінка, чи навіть «я жива?».
— Мам, вона ж боялася…
— Чого боялася? Що я їй скажу все, що думаю? Я готова сказати це й зараз. П’ятдесят років я її виховувала, усе віддавала. А коли стало важко, виявилось, що я нікомусь не потрібна.
Голос Ганни Петрівної задрімав, і в її очах блиснули сльози. Ось воно, найглибше рани — не просто образа, а зраджена довіра.
— Мамо, ти ж знаєш, як Зоря тебе любить. Пам’ятаєш, як вона доглядала тебе, коли нога боліла? Щодня приїжджала, продукти несла, прибирання робила.
— Пам’ятаю, — кивнула Ганна Петрівна. — Тому ще боляче. Думала, що можу на неї розраховувати. А виявилось — ні.
У той момент задзвонив телефон. Олена поглянула на екран і побачила ім’я сестри.
— Це Зоря. Може, поговориш з нею?
— Ні, — рішуче сказала мати. — І не проси. Мені нічого сказати.
Олена відповіла на дзвінок і вийшла в коридор.
— Як справи? Щось вияснилося? — хвилювався голос сестри.
— Зоря, вона і досі не хоче говорити. Не знаю, що робити.
— Олю, скажи їй, що готова на колінах повзти, лиш би вона пробачила. Я вже не можу так жити. Марічка постійно питає, чому бабуся на нас сердиться.
— А ти як їй пояснюєш?
— Кажу, що бабуся хворіє. Як я можу трирічній дитині пояснити, що таке образа? Олю, допоможи. Я схожу з розуму від цього мовчання.
Олена поглянула до кухні, де лунало дзвінке зву́к посуду. Мати, здається, продовжувала мити крупу.
— Зоря, а ти не думала просто приїхати? Без дзвінків, без попереджень. Приїхати і поговорити віч-на-віч.
— Боюсь, що мене не впустять. Або двері не відчинять.
— Тоді станеш біля дверей, доки не відчинять. Зоря, розумієш, мама чекає не слів, а дій. Вона хоче бачити, що ти готова боротися за стосунки.
У трубці повисла тиша.
— Ти права, — нарешті сказала Зоря. — Завтра приїду, з самого ранку.
— Тільки підготуйся, буде важко. Вона накопичила багато гіркоти.
Після розмови Олена повернулася на кухню. Мама вже поставила каструлю з гречкою на плиту і різала цибулю для котлет.
— Це Зоря дзвонила? — спитала вона, не обертаючись.
— Так. Завтра хоче приїхати.
Ніж замерз.
— Не треба. Нехай не приїжджає.
— Мам, а може, варто послухати? Ми ж родина. Хіба сварка важливіша за сім’ю?
Ганна Петрівна різко обернулася до доні. У її очах розгорілося полум’я гніву.
— Яка сварка? Олю, ти розумієш, про що говориш? Я майже померла тоді! Лежала в реанімації, думала, що більше нікого не побачу. А головне, чому Зоря не дзвонить? Може, з нею щось сталося? З Марічкою?
Мати витерла руки рушником і сіла за стіл.
