«Обирай або я, або твій син». Він обрав її, а коли усвідомив свою помилку, було вже надто пізно.
«Ти ж маленький розбійник! Як же я втомилася від тебе!» кричала Оксана на дворічного Дмитрика.
«Іване! Я більше не витримаю. Чому я маю виховувати чужу дитину? У нас скоро зявиться своя!» звернулася вона до чоловіка.
«Оксанко, та ж це мій син», зі страхом промовив Іван.
«Ось саме тому! Твій і тієї Марянки. Вона, гульвіса, втекла, влаштувала своє життя, а я тепер маю прибирати за ним! До речі, мені на такому терміні вже важко бігати за ним. Годі! Він тут зайвий! Або ми розходимося, або віддаємо його в…»
Іван боявся втратити Оксану. Не уявляв життя без неї. До того ж, вони чекали спільної дитини. Вони зійшлися рік тому, коли Іван розлучився з колишньою дружиною Марянкою. Вона вела не зовсім пристойний спосіб життя, тож він не витримав і пішов. Дмитрику, їхньому синові, тоді було девять місяців. Долею стало те, що після розлучення Іван одразу ж зустрів Оксану. Закохався без памяті. Вона була вольовою, завжди наполягала на своєму. Зате не гуляла, господарка не те, що колишня Марянка, думав він.
Через рік обявилася його колишня привезла сина й відмову від нього. Івану нічого не залишалося, як взяти хлопця. Оксана того дня довго гостювала у подруги, а коли повернулася й довідалася, що сталося, влаштувала страшенний скандал. Але тоді все ж дозволила Дмитрику залишитися.
Хлопчик важко переживав розлуку з матірю, постійно плакав і кликав її. Оксана дедалі більше дратувалася, але доглядала за ним удень, поки Іван працював. Так тривало недовго. І коли Оксана поставила ультиматум вона чи син він узяв дитину й відвіз до своєї сестри Ганни.
«Ганно, вибач мене, але чи не могла б ти прихистити Дмитрика на деякий час? Оксані треба трохи заспокоїтися, вона зовсім змучилася. Гормони грають», виправдовував дружину Іван.
«Іване, як так можна? Від бідного хлопця тільки-но відмовилася мати, а тепер і батькові він не потрібен?» обурено відповіла Ганна.
«Потрібен! Не кажи так! Просто в Оксани зараз складний період. Як тільки все вляжеться, я заберу його назад».
«Гаразд, залишай. Все одно твоя Оксана його не любить», зітхнула Ганна.
«Дякую, сестро! Вік не забуду твоєї доброти», радісно обійняв її Іван.
Ганна теж була заміжньою й сиділа у декреті зі своїм сином, якому якраз виповнився рік. Чоловік Ганни, Василь, прийняв Дмитрика він не розумів батьківської жорстокості, тому ставився до нього, як до рідного.
Незабаром у Оксани та Івана народилася дочка. Іван рідше навідувався до сестри й Дмитрика, цілковито поринувши у нову сімю. З часом хлопець перестав звати його татом. Тепер Василь став для нього батьком.
Коли Дмитрикові виповнилося три роки, Ганна викликала брата на серйозну розмову.
«Іване, минув рік, як Дмитро живе з нами. Твоя дружина ще не прийшла до тями?»
«Ганно, ну все ж і так добре. Я надсилаю тобі гроші на дитину. До того ж, Дмитро вже звик до вас».
«Так, потайки від своєї Оксанки» з докором промовила Ганна.
«Тільки не зраджуй мене», опустивши очі, відповів Іван.
«Дитя треба оформляти у садочок. Я теж скоро виходитиму на роботу. Що накажеш робити? Ось що або забираєш хлопця, або пишеш відмову, і ми з Василем усиновимо його».
«Добре, Ганно»
«Що добре? Яке твоє рішення?» збентежено спитала сестра.
«Я напишу відмову»
Так і сталося. Іван відмовився від сина, а Ганна з чоловіком оформили усиновлення. Час минав, Дмитро вже закінчував школу. Він не знав, що Ганна й Василь не його рідні батьки, і вже тим більше не підозрював, що дядько Іван його справжній батько.
«Здоров, дядьку Іване!» відчинивши двері, Дмитро побачив його на порозі.
«Привіт, Дмитре. Мати вдома?»
«Так, заходь! Я біжу на тренування».
«Здоров, Ганно», тривожно промовив Іван.
«Привіт, брате. Знову прийшов розповідати, як у тебе душа болить? Не маю наміру слухати про твої страждання через сина це був твій вибір. Часу не повернеш».
«Знав би я, як усе обернеться Я залишився зовсім сам. Оксана втекла від мене. Донька зовсім не тягнеться до мене. Чи можу я проводити більше часу з Дмитром? Я знаю, що винен перед ним. Дозволь хоча б трішки виправитися».
«Хочеш розповісти йому правду?» різко спитала сестра.
«Що ти! Тоді він взагалі мене не захоче знати».
Ганна не заважала їхнім зустрічам. Іван частіше запрошував хлопця до себе, дарував подарунки й намагався бути поруч.
Коли Дмитро повернувся з армії, він був вражений дядько Іван подарував йому новеньке авто.
«Дядьку Іване, ти, безсумні
