Ніночко! мамка першою кинулася до дочки, обійняла, поцілувала. Дитинко моя дорога! Я й думала, що ти не приїдеш.
Ольга, ти що, зовсім про нас забула? голос сестри звучав ображено навіть по телефону. Мамка ж просила, щоб ти була на її дні народження!
Ніночка міцніше притиснула трубку до вуха, одночасно помішуючи кашу в каструлі. За нею метушився трирічний Максим, вимагаючи уваги, а з дитячої кімнати доносився плач маленької Марічки.
Оля, я ж казала тобі У Маші підвищена температура вже третій день, не спадає. Як я тепер можу їхати до Кременчука?
А няню найняти? А може з чоловіком залишити? в голосі Ольги чулась зростаюча роздратованість. Мамка так засмутилася, що ти не приїдеш. Весь ранок питала, коли ж Ніночка прибуде.
Ніночка відчула, як стискається грудна клітка. Мамка дійсно чекала, мабуть, вже готувала улюблені кнедлики з капустою, діставала найкращий посуд. Але що могла вона зробити?
Сергій у відрядженні до середини тижня, а з хворою дитиною в потяг не поїдеш. Оля, зрозумій
Розумію, розумію! різко перебила сестра. У тебе завжди якісь причини. Робота, діти, чоловік. А мамка вже сімдесят один, і ти давно не була у неї на Новий рік.
Ніночка відклала каструлю, витерла руки об фартух. Максим потягнув її за підклад, показуючи поламані машинку.
Мамко, полагай! закричав він.
Хвилинку, сонечко, тихо сказала Ніночка сину, потім знову підняла трубку. Оля, ти ж знаєш, як важко мені вийти з цього кола. Двоє малюків, дві роботи, щоб кінці з кінцями звести
А я що, не працюю? роздратувалась Оля. І у мене дочка! Катерина вже чотирнадцять, сама про себе піклується. Я ж взяла вихідний
У тебе одна підліток, а у мене двоє малюків! не втрималась Ніночка. Ти розумієш, що означає залишити трирічного і немовля?
Ой, перестань! Марічці майже два, який немовля! сестра вже готувалась до серйозної сварки. Ти просто не хочеш їхати, і все. Тобі зручно в Києві, у своїй квартирі відсижувати.
Ніночка відчула, як вогонь піднімається всередині. Зручно? Якщо б Оля знала, як я бігаю між роботою, садком, поліклінікою, магазинами. Якщо б вона бачила, як я встаю о шостій, щоб накормити дітей, відвезти Максима в садок, сама добираюся до офісу, а ввечері ще підробляю репетитором.
Оля, досить! різко сказала Ніночка. Не розповідай мені про зручність. Ти не уявляєш, як я живу.
Знаю! Знаю дуже добре! голос сестри став ще гірший. Усі знають, яка я молодша успішна, як я в Києві влаштувалась, працюю, заробляю гроші. А мамка одна в Кременчуці, про неї ніхто не думає.
А гроші що тут роблять?! І мамка не одна, ти ж живеш поруч!
Ага, живу поруч! Значить, на мене все навалилось? Я її везу до лікаря, купляю продукти, прибираю в будинку, бо сил вже немає. А «принцеса» з Києва раз на півроку згодиться подзвонити!
Ніночка відчула, ніби її вдарили пощічно. Раз на півроку? Та вона дзвонила щотижня! Тільки розмови були короткі діти, робота, поспішати додому.
Я дзвоню, Оля. І не раз на півроку, а постійно.
Дзвонити і приїжджати різні справи, відрізала сестра. Добре, не буду тебе більше турбувати. Скажу мамці, що у тебе справи важливіші за її день народження.
Оля, почекай
Але Оля вже повісила слухавку.
Ніночка повільно поклала телефон, притиснула лоб до холодної стіни. Максим все ще стояв поруч, тримаючи в руках поламану машинку.
Мамко, ти плачеш? запитав він, заглядаючи їй у лице.
Ні, сонечко, просто трохи втомилася, Ніночка підняла сина на руки, поцілувала в маківку. Давай поглянемо на твою машинку.
Але думки були десь далеко, кудись між словами Олі: «принцеса», «справи важливіші». Чи справді це так? Чи я не забула про родину?
Увечері, коли діти нарешті заснули, я сіла на кухні з чашкою чаю. У квартирі панувала тиша, лише тікали годинники на стіні. Я діставала телефон, хотіла подзвонити Олі, та не зважилася. Що сказати? Сестра була зла, і, мабуть, не без причини.
Я згадала, як у дитинстві ми з Олею були нерозлучні. Оля була старша на чотири роки, завжди захищала мене у дворі, допомагала з уроками. Потім я вирішила навчатися в Київському університеті, батьки були горді, мама всім сусідам казала: «Наша Ніночка в Київ потрапила, розумна дівчина!»
Оля тоді працювала медсестрою в місцевій поліклініці, зустрічала Віктора, планувала одруження. Їй було двадцять три, вона здавалася мені такою самостійною. А я була дівчинкою, що вперше залишила дім і вперше побачила велике місто.
Потім був інститут, робота, знайомство з Сергієм, шлюб, народження Максима, а потім Марічки. Життя крутилося, ніби карусель. Здавалося, що вдома все так само: мама здорова, Оля поруч, всі бачать один одного, спілкуються.
Але все змінилося. Мама постаріла я помітила це під час останнього візиту. Її руки тряслися, кроки стали нерішучими. І Оля Оля була втомлена. Це було видно по її обличчю, по важкому зітханню, коли вона розповідала про мамині походи до лікарів.
Вона стала впертою, говорила Оля, миючи посуд після вечері. Таблетки не хоче приймати, каже, що лікарі нічого не розуміють. Я їй кажу, що треба контролювати тиск, а вона: «Ти що, лікар?».
А що кажуть лікарі? питала я, тримаючи на руках заплакану Марічку.
Як завжди, «вік треба бережитися, дієта, таблетки, спокій». Тільки спокою немає, бо вона постійно щось робить: миє підлогу, прає білизну. Я кажу: «Мамо, я прийду, все зроблю», а вона: «Ні, сама впораюся».
Тоді я кивала, але не дуже задумувалась над її словами. У мене самих справ справи Максим тільки почав ходити в садок, часто хворів, Марічку треба годувати вночі, на роботі авариї.
А зараз, сидячи на своїй кухні, я зрозуміла: Оля була права. Поки я будувала своє життя в Києві, сестра одна тягнула на себе все і маму, і свою сімю, і роботу.
Наступного дня я попросила сусідку Галину Петрівну посидіти з Марічкою на кілька годин.
Звичайно, люба, одразу погодилась стара жінка. Ти йди по справам, а я з малечею посиджу.
Я залишила Максима у продленці, а сама поїхала в центр міста. У квітковому магазині купила великий букет білих троянд улюблені квіти мами. Потім зайшла в кондитерську за «Наполеоном» ще один її улюблений торт.
Швидко зібрала валізу: змінний одяг для себе і дітей, дитяче харчування, ліки. Якщо їхати, то всі разом. Максим вже досить великий, щоб сам поїхати, а температура у Марічки вчора спала.
Вечором я подзвонила Сергію, який був у відрядженні.
Сергію, завтра я з дітьми їхатиму в Кременчук. На мамин день народження.
А як же Марічка? Ти ж казала, що вона хвора.
Тепер вже краще. А якщо щось станеться, в Кременчуці теж є лікарі. Оля медсестра, допоможе.
Нін, а може, варто відкласти? почувся в голосі Сергія тривожний відтінок. Довга дорога, втомишся.
Сергію, я повинна. Розумієш? Я повинна.
Він замовк, потім тихо сказав:
Розумію. Їдьте. Тільки обережно. Дзвоните, коли приїдете.
Ранком, збираючись, я нервувала. Максим капризував, не хотів одягатися. Марічка всю ніч погано спала, була в’яла. А чи варто їхати? Чи не стане дитині гірше в дорозі?
Та відступати вже було запізно. Я замовила таксі до залізничного вокзалу, завантажила дітей, сумки, візок. У потязі Максим спочатку захоплено дивився у вікно, потім нудьгував і почав плакати. Марічка спала на моїх руках, і я не наважувалась сильно рухатись.
До Кременчука ми доїхали до обіду. На станції вже чекали Оля і мама. Я побачила їх здалеку і відчула, що правильно вчинила, що приїхала. Мама виглядала такою радісною, такою щасливою! Оля ж дивилася здивовано, навіть трохи розгублено.
Ніночко! мама першою кинулася до дочки, обійняла, поцілувала. Дитинко моя дорога! Я думала, що ти не приїдеш. Оля сказала, що у тебе справи важливі.
Мамусю, жодних справ важливіших за тебе немає, я міцно притиснула маму до себе, відчула, наскільки вона стала крихкою. Пробач, що так довго не була.
Ой, сонечко! мама відстала, подивилась на онуків. Оце Максимка виріс! А Марічка яка гарна стала! Оля, допоможи сестрі з речами.
Оля підняла одну з сумок, мовчки. Ми подивились одна на одну, і я побачила в її очах щось схоже на подяку.
Дякую, що приїхала, тихо сказала Оля.
Дякую, що ти весь цей час була з мамою, відповіла я.
Дім наповнився шумом: мама накривала стіл, дістаючи приготовані смаколики. Максим метушився по квартирі, радіючи новим іграшкам, які бабуся зберігала спеціально для його візитів. Марічка сиділа на колінах у Олі і серйозно розглядала тітку.
Похожа на тебе в цьому віці, сказала Оля, посміхаючись. Теж така серйозна була.
А на Максима схожий і ти, відповіла я, сміючись.
За столом мама не переставала задавати питання про київське життя, про Сергія, про роботу. Вона раділа кожній дрібниці: як Максим навчився рахувати до десяти, як Марічка вимовляє перші слова.
Памятаєш, Ніночко, як ти в дитинстві все час питала «чому»? сміялася мама. «Чому сонце жовте? Чому дощ мокрий?» Оля вже втомилась відповідати, а ти все ще запитуєш.
Памятаю, тихо сказала Оля. І памятаю, як ти плакала, коли я поїхала до Києва. Говорила: «Як же без тебе буду?»
А тепер подивись, як усе влаштувалося, кивнула мама. У Ніночки сімя хороша, у Олі теж. Внуки ростуть.
Вечором, коли діти заснули, ми з сестрами сідали на кухні, пили чай. Мама лягла рано, втомилась від радості і турботи дня.
Нін, а ти як дорогу перенесла? спитала Оля. Було важко з дітьми?
Нормально. Максим трохи капризував, але нічого. А ти я замовкала, шукаючи слова. Я не знала, що мама так змінилася, що їй стало важко.
Ну вік, пожала Оля плечима. Вона ще тримається, але вже не та. Памятаєш, яка енергійна була? Все встигала, всіх годувала, за всіх доглядала.
Тепер за нею треба доглядати, тихо сказала я.
Так. І знаєш що Оля відклала чашку, подивилась на мене. Мені іноді було важко одній. Не фізично, а емоційно. Ти розумієш? Відповідальність така. А якщо щось станеться, якщо я щось не так зроблю
Оля, ти все робиш правильно. Я бачила, як мама на тебе дивиться. Вона довіряє тобі, спокійна, коли ти поруч.
Але я хотіла, щоб і ти була. Хоч іноді. Не постійно, розумію, що у тебе своє життя. Але щоб щоб ми разом це несли.
Я кивнула. Я зрозуміла, що була неправильно, що Оля була втомлена, і що мама справді потребує обох дочок.
Я буду частіше приїжджати, сказала я. Обіцяю. Не лише на свята, а просто так. Принаймні на вихідні.
А робота? Діти?
Знайду спосіб. Діти підростуть, стане легше. А роботу іноді можна і відпустити.
Оля усміхнулася, вперше за весь день щиро.
Знаєш, Нін, а мені сьогодні так добре. Як у дитинстві, коли ми всі разом були. Памятаєш, як мама випікала пиріжки, а ми їй допомагали?
Памятаю. Ти тісто місила, я начинку готувала.
А потім усі сімєю за столом сиділи, сміялися, Оля замислилась. Хочеться, щоб і наші діти це памятали. Щоб у них були такі спогади.
Будуть, твердо сказала я. Я постараюся.
Наступного дня ми всі разом пішли в парк. Мама повільно йшла алейкою, спираючись на руку Олі. Максим бігав, збираючи листя, а я возила в колясці Марічку. Звичайна сімейна прогулянка, яка могла б бути такою часто, якби я частіше приїжджала.
Давай зробимо фото на память, запропонувала Оля.
Ми фотографувалися біля фонтану, на лавці, біля дитячого майданчика. Мама сміялася, коли Максим робив гримасу, і просила ще і ще знімків.
Надішлеш мені пізніше, Олечко? запитала вона. Хочу всі фото мати.
Звичайно, мамо. І Нін теж.
Вечором, укладаючи дітей спати, я думала, як швидко пройшли ці два дні. Завтра треба буде їхати назад у Київ, а вже зараз планувала наступний візит.
А ми ще поїдемо до бабусі? запитав Максим, коли мама укривала його ковдрою.
Звісно, сонечко. Скоро приїдемо.
А тітка Оля буде?
Буде. Тітка Оля завжди живе поруч з бабусею, піклується про неї.
Як ти про нас піклуєшся?
Так, приблизно так.
Максим кивнув, закрив очі. А я ще довго сиділа, розмірковуючи, що турбота це не лише щоденні справи. Це ще й присутність, знання, що ти не один, що є люди, які тебе цінують.
Ранком, прощаючись, мама плакала.
Не плач, мамо, я обіймала її, не бажаючи відпускати. Скоро повернусь. На майські свята точно приїду.
Добре, дитинко. Тільки бережи себе, дітей бережи.
Беру. І тебе бережу. А якщо щось Олю телефонуй, не соромся.
Оля у мене золота, мама поглянула на старшу доньку. Що б я без неї робила.
На вокзалі Оля допомогла донести речі, розташувати дітей у вагоні.
Нін, ще раз дякую, що приїхала, сказала вона. Для мами це багато значить.
І для мене теж, я обійняла сестру. Оля, давай частіше говорити по телефону. Не лише коли проблеми, а просто так.
Давай. Мені це теж сподобається.
У поїзді я дивилась у вікно на поля, що промайнули, і думала, що сімя це не лише спільна ДНК і прізвище. Це ще й спільна відповідальність, радість, память. Не важливо, скільки кілометрів між нами, важливо не втрачати звязок, не дозволяти йому розірватися через буденні турботи.
Максим заснув, притиснувши голову до моєї плечі. Марічка сиділа на сусідньому сидінні і серйозно розглядала інших пасажирів. А я планувала наступну поїздку, як частіше їхати, як частіше дзвонити, як зробити так, щоб відстань не здавалася такою великою.
Додому нас зустрів Сергій, який повернувся з командировки раніше.
Як поїздка? спитав він, допомагаючи розвантажувати валізи.
Чудово, я усміхнулася. І знаєш що, Сергію? Думаю, нам треба частіше їхати туди всією сімєю.
Якщо ти вважаєш за потрібне, поїдемо, поцілував мене в щоку. Я не проти.
Вечором, коли діти спали, а Сергій дивився телевізор, я подзвонила Олі.
Як мама? Не втомилася?
Ні, добре. Розповідає сусідам про онуків, про те, які вони чудові. А сама така задоволена, ніби молодша стала.
Оля, а ти як? Не втомилася від нас?
Навпаки. Легко, коли не одна з усім цим, а разом зовсім інша справа.
Я розумію. І намагатимусь, щоб так було частіше.
Дякую, Нінка.
Після розмови я довго сиділа на кухні, переглядаючи фотографії, які Оля вже надіслала. На всіх знімках мама посміхалася щиро, а поруч стояли дві доньки, схожі і різні, але однаково люблячі. Я зрозуміла, що образи пройшли не тому, що я приїхала і виправила все, а тому, що ми нарешті поговорили, зрозуміли одна одну. Тепер ми не дві окремі доньки зі своїми проблемами, а команда, яка разом піклуватиметься про маму, підтримуватиме одна одну і ділилася відповідальністю.
Це нове відчуття і дуже правильне.
