Він ніколи не уявляв, що доживатиме віку в будинку для літніх людей. Лише на заході життя можна зрозуміти, чи добре виховані твої діти.
Батько трьох дітей, Тарас Шевченко, не міг повірити, що опинився в притулку для похилих у маленькому містечку Конотопі. За вікном кружляв легкий сніг, вкриваючи вулиці білою пеленою, а в його душі було пусто і холодно. Він, який колись мав усе: затишну хату в центрі, люблячу дружину Олену, трьох прекрасних дітей, сміх і достаток. Працював інженером на заводі, мав машину, велику квартиру, але найголовніше родину, якою пишався. Тепер усе це здавалось далеким сном.
Тарас і Олена виростили сина Богдана та доньок Соломію і Марійку. Їхній дім завжди був повний гостей сусідів, друзів, колег. Вони віддали дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але десять років тому Олена пішла з цього світу, залишивши Тараса з болем, що не загоювався. Він сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, як сильно він помилявся.
Роки минали, і діти почали бачити в ньому лише обузу. Богдан, старший, переїхав до Польщі, де одружився, завів дітей і став успішним архітектором. Раз на рік приходив лист, іноді короткий візит, але останнім часом навіть дзвінки стали рідкісними. «Робота, тату, ти ж розумієш», говорив він, а Тарас лише кивав, приховуючи сльози.
Доньки жили недалеко, у Конотопі, але їхні життя були захоплені щоденним виром. Соломія виховувала чоловіка та двох дітей, а Марійка була поринула у карєру. Вони дзвонили раз на місяць, іноді заходили, завжди поспішаючи: «Тату, вибач, у нас мільйон справ». Тарас дивився на вулицю, де люди несли ялинки та подарунки. 23 грудня. Завтра Різдво, і його день народження. Перший, який він зустрічав на самоті. Без вітань, без теплих слів. «Я більше ніхто», прошепотів він, закриваючи очі.
Він згадував, як Олена прикрашала хату на свята, як діти сміялись, розпаковуючи подарунки. Тоді їхній дім був повний життя. Тепер лиш тиша, і серце стискалось від туги. «Де я помилився? Ми з Оленою віддали їм усе, а тепер я тут наче зайвий чемодан».
Зранку будинок ожив. Діти та онуки приходили за своїми старими, приносили солодощі, лунали сміхи. Тарас сидів у кімнаті, тримаючи старе сімейне фото. Раптом стук у двері. Він здригнувся. «Заходьте!» вимовив, не вірячи.
«З Різдвом, тату! І з днем народження!» почув він голос, від якого в грудях все обірвалось.
На порозі стояв Богдан. Високий, з сивиною на скронях, але з тим самим дитячим усміхом. Він кинувся до батька, обійняв його. Тарас не вірив очам. Сльози котилися самі, слова застрягли в горлі.
«Богдане… Це справді ти?» прошепотів він, боячись, що це марення.
«Звичайно, тату! Я приїхав вчора, хотів зробити сюрприз», відповів син, тримаючи його за плечі. «Чому ти не сказав, що сестри віддали тебе сюди? Я ж щомісяця надсилав гроші, чималі! Вони нічого не розповіли. Я не знав!»
Тарас опустив очі. Він не хотів скаржитись, не хотів розпалювати сварку. Але Богдан був непохитний.
«Тату, збирай речі. Сьогодні ввечері ми сідаємо на потяг. Я заберу тебе. Спочатку побуваємо у моєї дружини Ані, потім оформимо документи. Ти поїдеш зі мною до Польщі. Будемо жити разом!»
«Куди, сину?» ледве вимовляв Тарас. «Я застарий… Польща?»
«Ти не старий, тату! Моя Аня чудова жінка, вона всього чекає. А наша донька, Софійка, мріє познайомитись із дідусем!» Богдан говорив так впевнено, що Тарас почав вірити.
«Богдане… Я не можу повірити… Це занадто», прошепотів старий, витираючи сльози.
«Годі, тату. Ти не заслужив такої старості. Збирайся, поїдемо додому».
Мешканці шепотіли: «Якого сина має цей Шевченко! Справжній чоловік!» Богдан допоміг батькові скласти скромні речі, і того ж вечора вони вирушили. У Польщі Тарас почав нове життя. Серед близьких, під ласкавим сонцем, він знову почувався потрібним.
Кажуть, що лише у старості можна зрозуміти, чи добре виховані твої діти. Тарас зрозумів, що його син став тим, ким він мріяв його побачити. І це був найкращий подарунок у його житті.
