До десятого ранку березневе небо раптом очистилось від сірої пелени хмар, і визирнуло сонце. Море стало привітним, блакитним, хвилі ніжно облизували прибережну гальку. Навіть повітря здавалося чистішим і прозорішим.
Сидіти в кімнаті в такий чудовий ранок не хотілося, тому Іван відклав газету, яку читав після сніданку. Зітхнувши, він підвівся з крісла й пішов одягатися. У холі пансіонату було пусто. Зазвичай тут сиділи невеликі компанії відпочиваючих, але й вони вийшли на вулицю, залишивши зручні диванчики.
Іван йшов набережною. Під товстими підошвами черевиків похрустувала галька. У небі радісно перекликалися чайки. Свіже морське повітря легко проникало в легені й додавало бадьорості.
Коли прибережні пансіонати залишилися позаду, він піднявся по пологому схилу й пішов пожовклою минулорічною травою, крізь яку пробивалися нові, несміливі паростки. Ще здалеку він помітив, що єдина лавка на березі зайнята. Івана дивувало, чому тут не поставили ще кілька місць. Адже так приємно сидіти й дивитися на море. Він часто приходив сюди, коли дозволяла мінлива весняна погода.
Він уже хотів повернути назад, але передумав. Лавка не його, місця вистачить. Та й з сусідом дивитися на море ще приємніше. Підійшовши ближче, Іван зрозумів, що на лавці сидить жінка. Коли він наблизився, вона ледве повернула голову й ковзнула по ньому байдужим поглядом.
Він визначив, що вона його віку, або трохи молодша. На жінці були спортивні штани, темно-бордова толстовка й кросівки. Сиве волосся коротко підстрижене. Риси обличчя правильні. «У молодості, напевно, була красунею. Та й зараз ще добра», невпопад подумав Іван.
Гарний ранок, правда? сказав він замість вітання.
Жінка не відповіла, лише ледве підняла біва.
Не заважатиму? запитав він і, не чекаючи відповіді, обійшов лавку, сів на іншому кінці. Я вас раніше тут не бачив. Ви нещодавно приїхали?
Два дні тому, раптом відповіла вона.
Голос у неї був низький, з хрипотою.
А я вже тиждень. На море можна дивитися вічно. Воно заспокоює.
А ви хвилюєтеся? Жінка повернула голову, глянула на нього коротко й знову відвернулася до моря.
Що? А, ні. Так, звичайно жартую. Хоча в наш неспокійний час причин для хвилювань вистачає. Іван уже шкодував, що завязав розмову. Слова заважали насолоджуватися красою.
Що саме вас турбує? Здавалося, жінка була не проти поговорити.
Ось так просто вам і розповісти, буркнув Іван.
А чому ні? Адже саме для цього ви й підійшли, сіли поруч. Випадковому співрозмовнику легше відкрити серце.
Ви праві. Іван замовк. Знаєте, більше тридцяти років тому я приїхав сюди після розлучення з дружиною. Дуже переживав. Ліз на стіну від самотності. Друзі, стомлені моїми набігами й скаргами на невдале життя, вирішили позбутися мене хоча б на час і відправили до моря. Він усміхнувся. Тоді я був молодий, небо блакитнішим, море бажанішим, а сонце яскравішим. Була рання осінь. Дехто навіть ще купався. Я теж раз наважився. Лавки тоді тут не було, і я любив сидіти далі, он на тих каменях. Одного разу я побачив на набережній нове обличчя. Памятаєте, так починається «Дама з собачкою»?
От і я одразу помітив молоду жінку, яка сама гуляла вздовж берега. Вона постійно посміхалася кутками губ. Я відчув у ній рідну душу й підійшов познайомитися. Її звали Та нащо згадувати імена.
Ми гуляли, балакали. Вона була заміжня. Чоловік старший за неї і смертельно хворий. Він покликав до себе сестру, а її умовив поїхати до моря, відпочити тиждень. Вона вперше за останні роки відпочивала від клопотів і переживань, тому постійно посміхалася.
Наступного дня ми домовилися зустрітися знову. І вона прийшла! Ми не розлучалися ні вдень, ні вночі. Провели разом кілька щасливих днів. Вона не була легковажною, навпаки Іван шукав потрібні слова, але не знайшов і замовк.
Я, звісно, одружувався з кохання. Але ми поступово перестали чути й розуміти один одного. Навіть коли ми з дружиною лежали в ліжку, вона думала не про задоволення, а про те, що купити синові: самокат чи нові кросівки. Але я не звинувачував її. Завжди винні обоє. А тут Це був подарунок для моєї змученої, невдоволеної шлюбом душі.
Вона дарувала мені свою любов самовіддано, з якоюсь розпачливою відчайдушністю, ніби засуджена. Але час невблаганний. Настав день мого відїзду. Вона провожала мене в аеропорту. Посміхалася й махала рукою. А по щоках стікали сльози. А я У мене тоді навіть думки не виникло залишитися з нею ще на кілька днів.
І ви більше не бачилися? хрипко запитала співрозмовниця.
Вона уважно слухала
