Коли Марічка навчалася у дев’ятому класі, до них прийшов новий учень Богдан у жовтні. Класний керівник Тарас Іванович увів його на початку першого уроку — літератури — і представив:
«Богдан буде навчатися в нашому класі. Приїхав з Харкова. Чому не з початку навчального року? Бо батько військовий, і його перевели служити до нашого міста. Отже, Богдане, проходь і сідай на вільне місце біля Марічки.»
«Дякую,» — промовив Богдан і сів, куди вказав Тарас Іванович.
«Ну що ж, продовжуємо урок,» — сказала вчителька літератури, коли двері за класним зачинилися.
На перерві деякі діти підійшли до Богдана, познайомилися, прийняли його добре. Марічка відразу помітила цього високого, гарного хлопця, і навіть відчула, як він теж уважно поглянув на неї.
«Богдане, а де ти живеш?» — запитала після уроків Марічка.
«На вулиці Героїв Майдану, будинок дванадцять…»
«О, то ми з тобою по дорозі! Я теж на цій вулиці, тільки у восьмому будинку. Майже сусіди!» — посміхнулась вона, а він дивився на неї з захопленням.
«Тоді підемо разом,» — сказав Богдан, і вони вийшли з класу.
«У тебе є брати чи сестри?»
«Є старший брат. Він на першому курсі військової академії. Пішов батьковим шляхом.»
«А ти? Ще не вирішив? Чи може теж хочеш стати військовим?»
«Ні. У нашій родині і так достатньо військових. Я поки що думаю, можливо, стану програмістом. У одинадцятому класі вирішу остаточно.»
«А ти ким хочеш бути?» — звернувся він до Марічки.
«Я — лікарем. Це моя мрія з дитинства,» — відповіла вона, не замислюючись. — «Мені завжди подобалось лікувати: тата, маму, навіть кота. Одного разу ми з мамою знайшли пораненого сичика в кущах за будинком. Ми його вилікували, а коли він зміг літати, відпустили.»
«Круто. Добре, коли в людини є мрія змалку. Таке трапляється нечасто.»
Базікаючи про всяке, вони й не помітили, як дійшли до будинку Марічки.
«Мій будинок. Тобі ще далі? Гаразд, бувай, до завтра!» — вона махнула йому рукою і зайшла у під’їзд.
Марічка з Богданом швидко знайшли спільну мову, іноді вечорами гуляли компанією. У десятому класі між ними спалахнули почуття — і одночасно.
«Мамо, я ніколи не думала, що можна так схоже дивитися на життя. Нам подобаються одні жарти, одна їжа, одні фільми… Навіть погляди на життя однакові!»
«Доню, якщо двоє людей так розуміють один одного — це чудово,» — підтримала її мати. — «Хай буде так і далі. Тільки думай головою — тобі ж ще в інститут вступати. Ти ж не хочеш забути свою мрію?»
«Ні, мамо. Богдан знає про мою мрію і підтримує. Він сам буде вчитися на програміста.»
Справді, коли Марічка спілкувалася з Богданом, вона відчувала, ніби говорить сама з собою — настільки він був їй близьким. Після школи обоє вступили до університетів. Усі роки навчання вони зустрічалися й домовилися одружитися незадовго до захисту дипломів.
Причому наполягала на цьому саме Марічка. Богдан з третього курсу щоразу казав:
«Може, одружимося? Знімемо квартиру — інші ж живуть. У деяких студентів вже й діти є.»
«Богдане, а хто за квартиру платитиме? Ми ж обидва студенти…»
«Ну… Можна підробляти по вечорах,» — невпевнено відповідав він.
«Ми ж домовилися — отримаємо дипломи, тоді й одружимося.»
Закінчили навчання, влаштувалися на роботу, і тоді вже влаштували весілля.
«Мамо, дивись, мій диплом!» — похвалилася Марічка.
«Доню, яка ж ти в мене розумниця! Вивчилися з Богданом, і він молодець. Поважаю його — гарний хлопець. І стільки років чекав.»
Весілля відсвяткували у ресторані. Гостей було багато. Марічка з Богданом були прекрасною парою.
Після весілля почали жити окремо. Хоча батьки й пропонували залишитися, вони вирішили одразу почати самостійне життя.
Марічка працювала лікарем у поліклініці, Богдан — у великій компанії. Прожили два роки, дітей поки що не було.
«Марічко, коли плануєте дітей?» — питали знайомі, а вона лише знизувала плечима.
Чесно кажучи, вона й сама не знала, коли їй варто народжувати. Вона не відчувала себе готовою до материнства.
«Богдане, мені здається, що я ще повинна дозріти, набратися життєвого досвіду. І тоді вже ставати матір’ю,» — казала вона чоловікові, коли той питав про дітей.
Крім того, вона хотіла міцніше стати на ноги у професії. Працювала із задоволенням, набувала досвіду, а якби пішла у декрет — усе б зупинилося.
Можливо, вона ще просто не була готова. Деякі дуже хочуть дитину і народжують, незважаючи ні на що. Для них головне — діти, а не кар’єра.
Богдан хотів дітей, але не наполягав. Він завжди говорив:
«Не поспішай. Головне — ми любимо одне одного.»
Тільки майже у тридцять п’ять років, коли Марічка стала завідувачкою відділення у лікарні і з’явилася стаб
