НЕЗАБУТНЯ ПОДОРОЖ
Буває, готуєшся до відпочинку як до свята: компанія друзів, сонячна країна, обіцянки веселощів.
А на ділі одне недорозуміння за іншим.
І саме такі пригоди потім стають найяскравішими спогадами.
Оксана так стиснула зубами соломинку від коктейлю, що ледь не перекусила її навпіл. «Треба було взяти щось міцніше і відразу подвійну порцію», з відчаєм подумала вона, намагаючись не чути скарг подруги.
А почалося ж усе чудово! Подарунок собі та чоловікові на срібне весілля: екзотична країна, море, готелі, ресторани, прогулянки без поспіху. Оксана вже уявила, які сукні візьме, і почала збирати валізи, коли чоловік, трохи під чаркою в компанії, раптом запропонував друзям:
Приєднуйтесь! Учетверо веселіше, та й витрати на авто з гідом розділимо.
І все квитки куплені, назад шляху нема.
З чоловіком Марічки, відомим мистецтвознавцем, було приємно спілкуватися. А ось сама Марічка Жінка, яка виросла в номенклатурній родині, звикла до ресторанного та курортного життя. Після еміграції вона швидко розлучилася, і її подальша біографія обросла легендами. Ніхто точно не знав, чим вона заробляла, але розповідала вона так, що аж дух захоплювало.
Оксана познайомилася з нею років десять тому. Марічка взяла її під крило: водила по бутикам, запевняла, що життя справжньої європейки немислиме без бальзамічного оцту та шинки «Чорнігівської» («щодня до мене на балкон прилітають сойки, тільки цією шинкою їх і годуй»). Вона тягала Оксану до філармонії, до Львова на виставки, дзвонила щодня, «випадково» опиняючись поруч. Але чим довше Оксана її знала, тим більше помічала невідповідностей.
І ось тепер два тижні разом.
Я просила воду без газу та теплу, а принесли знову холодну і з бульбашками! Мені таку не можна! скаржилася Марічка.
Оксана скреготала зубами і подумки попросила вибачення у свого стоматолога.
І вся подорож була в такому ж дусі.
Останній готель з видом на море здавався раєм. Вранці вони бадьоро вирушили до водоспадів. Дорога йшла через джунглі. Підвісні мости та важкі палиці, які видали на вході для стійкості.
Ой, як же я в білих льняних штанах?! Мені нічого не сказали! скрикнула Марічка.
Оксана пішла першою, намагаючись не озиратися. Але краса озера біля підніжжя водоспаду все відновила: гори в хмарах, птахи, блакитні метелики. Оксана, занурившись у кришталево чисту воду, на мить відчула блаженство.
Тут неможливо купатися! Дно слизьке! голосно оголосила Марічка і миттєво вискочила. Зате через хвилину вже позувала в купальнику, з якого безсоромно випирало все зайве, вимагаючи: «Зроби фото! Треба всім розіслати». Чоловік покірно клацав фотоапаратом.
Грязьові джерела? Марічка навіть не роздягнулася. Зоопарк? «Фу, тварини смердять».
А ось ресторан окрема пісня. Замовлення перетворилося на багатоступеневий допит офіціантки: реберця без соусу? рибу на грилі, але не ту і не так? Оксана перекладала, втрачаючи терпіння. У результаті Марічка все ж таки замовила мясо, але потім кривилася й скаржилася, що воно «солоне й жорстке», одночасно блискавично знищуючи картоплю-фрі з сусідніх тарілок.
Люба, може, годі? намагався вгамувати її чоловік. Тобі ж скоро в купальнику сіяти.
У відповідь він отримав убивчий погляд і нову жменю картоплі в рот дружини.
Останній день пройшов метушливо: Марічка раптом заявила, що «не переносить картоплю» (після двох тижнів фрі), обід супроводжувався скаргами, але, прилетівши, вона обдзвонила півміста прямо з аеропорту:
Так, ми вже в Польщі. Валізи не видають. Всі розгублені, тільки я все зясовую та з усім розбираюся!
Оксана намагалася не реагувати. Дома її чекали клопоти: батько, якому 92 і який визнавав лише наваристий мясний борщ «майже як у бабусі», прання, робота.
Багаж урешті видали через півтори години. Вони встигли на потяг (хоча й запізнілий), потім на таксі під дощем. Але Оксана вже відчувала себе загартованим ветераном: дрібниці не дратували.
Головне вони вдома. Завтра песик, батько, звичні клопоти. І тиша без Марічки.
Принаймні, на кілька днів.
І ось що дивно: тепер Марічка з чоловіком усім розповідають із захватом, що це була найкраща подорож у їхньому житті. Що вони тільки й мріють туди повернутися.
Оксана посміхається, слухаючи ці розмови, і думає: «Ну що ж може, іноді й справді варто потерпіти якщо комусь це принесло стільки радості».
