Свадьбу планувати – це ніби ходити по тонкому льоду під нічним небом, а Оленка вже відчувала, як холод пробігає по спині. Вона читала поради в інтернеті, слухала історії подруг, проте ніхто не попереджав, що головна буря не буде в ціні ресторану чи вартісті фотографа, а в особистості майбутньої свекрухи – Валентини Петрівни. Жінка, здавалось, перетворювала кожен день підготовки на випробування витривалості.
— Ця сукня тобі не підходить, — оголосила Валентина Петрівна, коли Оленка показала фото весільного вбрання. — Занадто відкрита. У нашій родині наречені одягалися скромніше.
Оленка стискає телефон, відчуваючи, як щелкає її щелепа. Сукня, на думку її, була цілком пристойна – плечі прикриті, довжина до підлоги. Та вона не сперечалася.
— Добре, Валентино Петрівно, подумаю над цим, — погодилась вона.
— А це меню… — продовжувала свекруха, листаючи роздруковані листи ресторана. — Хто буде їсти ці чужі салати? Людям треба справжня їжа: олів’є, оселедець під шубою. Тільки так розуміють.
Максим, наречений Оленки, сидів поруч, інколи кивнувши матері, інколи лагідно стискаючи її руку.
— Не звертай уваги, — прошепотів він, коли Валентина Петрівна рушила на кухню за чаєм. — Мама просто хвилюється, хоче, щоб усе було ідеально.
— Максиме, твоя мати критикує кожне наше рішення, — шепотіла Оленка. — Сукню, меню, квіти, музику. І гості залишилися, і вона ще знайде, про що скаржитись.
— Та вона лише добре хоче, — відповідав Максим, і ця фраза звучала, як спогад про сторазову повторення.
Коли Валентина Петрівна заперечувала проти свіжих квітів у букеті, чи вимагала запросити своїх товаришок, яких Оленка навіть не знала, вона говорила: «Добре, я це роблю заради вас». У її уявленні добро означало перетворити чужу весілля на втілення власних уявлень про правильне.
Список гостей став новим полем бою. Оленка акуратно склала його: родичі, друзі, колеги – сорок осіб, як планувалося. Але Валентина Петрівна внесла свої корективи.
— Де моя кузина Клавдія Іванівна? І дядо Петро, що живе поруч вже сорок років? — перечитувала вона список.
— Валентино Петрівно, ми домовились про маленьке весілля, — пояснила Оленка. — Ресторан розрахований на певну кількість людей.
— Тоді зменште кількість з вашого боку, — наполягла свекруха. — Не образіть моїх родичів.
У підсумку довелося вигнати двох друзів Оленки, щоб звільнити місця для далекої родини Валентини Петрівни, яких Оленка бачила лише кілька разів у житті.
За день до весілля, коли, здавалося, усі рішення вже прийняті, Валентина Петрівна знову зателефонувала.
— Оленко, дорогенька, — її голос був солодкуватий, та в ньому ховався підступ. — Я подивилася на схему розстановки. Мене поставили біля краю. Це неправильно.
— Де ви хочете сидіти? — спитала Оленка.
— Поруч із молодятами, звісно. Я мати нареченого, найважливіший гість після вас.
Оленка закрила очі, рахуючи до десяти. За традицією біля молодят сиділи б батьки нареченої та свідки. Але Валентина Петрівна вважала, що традиції повинні підкорятись її волі.
— Добре, — погодилась вона. — Щось вигадуємо.
«Правильно», — уявляла свекруха, — «це повна перебудова гостей». Батьки Оленки переселилися на інше місце, свідок пересадили через стіл. Невигідно, але свекруха була задоволена.
Ранок весілля розпочався дзвінком о пів сьомої. Це була Валентина Петрівна.
— Оленко, вибачте за ранковий дзвінок, у мене важлива справа, — сказала вона.
— Слухаю, — відповіла Оленка, намагаючись прокинутись повністю.
— Я думаю про промову Максима. Він має подякувати мені за виховання і сказати, що без благословення матері сім’я не буде щасливою.
— Максим сам писав промову, ми вже репетували її кілька разів, — відповіла Оленка.
— Репетиції не важливі! Головне – зміст. Запишіть, що він має сказати, — наполягала свекруха. Оленка записувала, переписувала, отримувала нові поправки, навіть коли Валентина Петрівна дзвонила з перукарні, щоб уточнити, чи згадає Максим сімейні традиції.
У реєстраційному залі Максим спитав:
— Три рази тобі дзвонили з корекціями до промови?
— Так, — кивнула Оленка.
Церемонія пройшла урочисто. Оленка читала клятви, втрачаючи на мить усі турботи підготовки. Коли наставала її черга, Валентина Петрівна зітхнула голосно, настільки, що всі почули. Оленка зупинилась на мить, та продовжила клятву, а Максим вдав, що нічого не помітив.
Після реєстрації гості вирушили до ресторану «Квітковий сад» у Львові. Свекруха коментувала декор авто.
— У моєї племінниці квіти кращі, а стрічки ширші.
У залі банкет розпочався. Оленка сподівалась, що мати нареченого буде стриманою, проте Валентина Петрівна вважала весілля ідеальним майданчиком для своїх зауважень.
— Салат пересолений, — оголосила вона після закуски. — А соус який? Надто гострий. Хто це придумав?
Гості обмінювалися поглядами, а Оленка червонила. Максим посміхався, ніби це лише ще одна думка мами.
— Валентино Петрівно, спробуєте рибу? — запропонувала Оленка.
— Риба не погана, та
