**НЕВИГЛЯДНА**
Знаєте, коли він уперше з’явився у нас вдома, я аж перехопило дух від його краси. Такої вроди просто не буває, подумала я тоді. Мені було 14. Моїй бабусі — 65. Вона теж сказала: він — як із небес. Не знаю, де батько з ним познайомився, але з того дня він став частим гостем у нас. Із татом вони то музику переписували, то просто під мелодії розкладали бутерброди на тарілках і куштували горілку. Поки пили — розмови, сміхи, жарти. Він був не лише гарний, як мальовничий ранок, а ще й неймовірно харизматичний.
Коли він приходив, я скасовувала всі побачення з подругами. Які там можуть бути кіно, коли в хаті сам…
Він був військовим льотчиком. Одного разу навіть прийшов у формі. Це була помилка, бо для чотирнадцятирічної дівчинки, як я, це було занадто.
І він почав снитись мені вночі.
Та це навіть не була дитяча закоханість. Любов — то до людини, а він — наче істота з казки.
І одного дня це сталось — він запросив батьків у гості. Чи я напросилась, чи мене просто взяли, без принижень і благань — не пам’ятаю. Але факт: я йшла з ними, нетерпляче чекаючи зустрічі з його дружиною. Якою ж красуню вона має бути, думала я, якщо він, такий чарівний, обрав саме її?
Не зможу описати, що я відчула, коли вона відчинила двері. Скажу лише, що якби мені вдарили обухом по голові, було б менш больово. Вона була невиглядна. Зовсім. І жодної пудри на обличчі. Сива, білява, ніби тінь серед яскравих кольорів.
Я розгублено зайшла в дім з відчуттям, що мій світ перевернувся. Що я тепер — дитина з руйнованою вірою в справедливість. Бо якщо вона існує, то ось вона, переді мною.
Потім ми сіли за стіл, і ця жінка почала говорити.
Виявилось, вона — доктор біологічних наук, і ще й безумовно цікава особистість. Я сиділа, роззявивши рота, і ловила кожне її слово. А потім зрозуміла, що вже не бачу, наскільки вона негарна.
Потім я глянула на нього — і мені здалось, що він теж не такий вже блискучий. Вони вирівнялись, і тепер виглядали гармонійно. Я пішла звідти з думкою, що все логічно і правильно.
Він ще кілька разів заходив до нас, а потім вони зникли. Льотчика, мабуть, перевели в інше місце служби.
А через багато років я дізналась, що в нього стався інсульт. Його паралізувало, і дружина стала для нього і руками, і ногами, і сиділкою, і матір’ю. Вона замінила йому цілий світ. Любила, не кинула, і тепер він без неї — ніщо.
Я не знаю, що він, красеня, рівного якому більше не зустрічала, побачив у тій сивій дівчині, коли вирішив на ній одружитись. Розум? Можливо. Вона, напевно, була мудрою ще до того, як стала доктором наук. Харизму? Можливо. У молодості в неї міг бути і цей дар.
Але…
Ми ніколи не знаємо, для чого Бог дає нам супутників життя і як ми вибираємо їх із натовпу. Що притягує нас одне до одного? Це таємниця.
Але кожного разу, коли я згадую його, думаю: може, він у натовпі побачив ту невпізнану дівчину і вгледів у ній свою опору і тил.
І не помилився.
*Життя вчить: справжню красу треба шукати не в обличчях, а в серцях.*
