Не можу забути його вже десять років. Як мені жити далі?
Мені було всього 23, коли я поїхала вчитися до Канади. Молода, наївна, сповнена надій і мрій — я тоді й уявити не могла, як одна зустріч може перевернути все моє життя і залишити слід, який не зникне.
У перший же день в університеті доля звела мене з Маркіяном. Він був старший за мене на десять років, українець, стриманий, спокійний — зовсім не такий, як чоловіки, до яких я зазвичай тягнулась. Але коли наші очі зустрілися, я ніби перестала бачити й чути всіх навколо. За столом сиділо два десятки людей, але я бачила лише його. Щось всередині затремтіло. Ніби я впізнала його. Ніби шукала все життя і нарешті знайшла.
Ми почали бачитись частіше — виявилось, у нас були спільні друзі. Поступово ми зблизились, і незабаром почалась наша історія. Він почав вчити польську, я — українську. Це була справжня ейфорія. В його обіймах я відчувала себе собою, в його голосі чула ніжність, яку раніше знала лише з фільмів. Я була щаслива. До того самого моменту, коли дізналась, що він одружений. У нього була дружина і дитина в Україні.
Світ розвалився в одну мить. Я хотіла піти, розірвати все, забути, але не змогла. Він розповів, що збирається розлучатися — дружина йому зрадила, їхні стосунки давно розпалися, він просто чекав слушного моменту. Я страждала, кидалась, і врешті повернулась додому, до Польщі. Але повернулась розбитою.
Три місяці я не виходила з дому. Єдиним, з ким спілкувалась, був Маркіян. Кожен день — годинами — ми розмовляли по Skype. Він не залишав мене саму в цьому пеклі. І коли я наважилась повернутися до Канади, він зустрів мене в аеропорту з квітами і гарячою їжею, яку приготував сам. Завжди піклувався, завжди питав, чи є в мене гроші, чи не замерзла, чи поїла. Був як старший брат і водночас — моя любов.
Але незабаром все знову пішло під укіс. Дружина Маркіяна вирішила не розлучатися — заради дитини. Він не міг кинути її, не міг кинути сина. Він чесно сказав мені, що в нас немає майбутнього. Я знову залишилась сама. Вдруге він розбив мені серце.
Минув рік. Я досі не могла його забути. Тоді в моєму житті з’явився Тарас — теж українець, з того самого міста, що й Маркіян. Ми почали зустрічатись, потім я завагітніла і народила. Ми не були одружені, але жили як сім’я. З Маркіяном я весь цей час листувалась. Він розпитував про мене у спільних друзів, цікавився, як я, як живу, як дитина. Він не зник з мого життя, хоч і був десь на фоні.
І ось одного разу — 19 січня — ми з Тарасом мали одружитися. Але з якихось причин перенесли весілля на літо. А вже 21 січня — лише через два дні — Маркіян знайшов мене і сказав, що нарешті розлучився. Він був вільний. І я зрозуміла, що не можу вийти за Тараса. Не можу обдурювати ні його, ні себе.
Я розповіла Тарасові всю правду. Про те, що всі ці роки любила іншого. Що не змогла забути. Що намагалась, боролась із цим почуттям, але воно сильніше за мене. Маркіян теж зізнався, що ніколи мене не забував, що весь цей час думав про мене.
Я познайомила Маркіяна зі своєю дитиною. Він запропонував нам жити разом. І хоча моє серце розривалось від почуття провини перед Тарасом, я знала — вибору нема. Я занадто довго жила в минулому. Десять років я намагалась викреслити Маркіяна з пам’яті, але він був у мені кожну секунду.
Я не хочу забирати дитину в Тараса. Не хочу р
