Перший сором
Мені було трохи більше чотирьох. Дитсадок у невеличкому містечку під Черніговом здавався мені затишним куточком, де все було по-своєму гарно. Особливо подобалась мені одна дівчинка — Соломія. Її темні коси, прикрашені великими червоними бантами, здавались мені чимось чарівним. Я був у неї закоханий.
Одного разу я частував її цукеркою «Білочка». Вона ж поділилась зі мною шматочком шоколадки «Світоч». Це було, як маленька таємниця між нами, і я відчував себе щасливим. Але все затьмарював один момент — тихий час.
Тихий час був моїм особистим жахом. Щоразу, засинаючи, я бачив один і той же сон: я пливу тихою річкою, вода прозора, видно різнокольорових рибок, а я ковзаю поверхнею, легкий і вільний. Але прокидання було жахливим. Я прокидався у мокрій постілі, весь у паніці, не знаючи, як це приховати.
Приховати було неможливо. Я намагався накрити пляму ковдрою, сподіваючись, що ніхто не помітить. Але няня, завжди бурклива, відразу все виявляла. Вона мовчки міняла простирадло, а я стояв осторонь, відчуваючи, як погляди всіх дітей у групі спрямовані на мене. Таке повторювалось двічі-тричі на тиждень. Дома батьки заспокоювали: «Мине, це вікове». Мене водили до лікаря, який чомусь заглядав у горло та виписував краплі. Потім був ще один лікар, батьків друг, певно, дитячий психолог. Він грав зі мною у шашки, жартував і запевняв, що все налагодиться. Але нічого не змінювалось.
І ось, чергового разу, це сталося знову. Няня знову міняла мою постіль, а я стояв, ніби під прицілом, мріючи провалитися крізь землю. Всі дивилися на мене. Але найгіршим був погляд Соломії. Її великі банти хиталися, коли вона дивилася у мій бік, і я відчував, як моє серце розривається від сорому.
Простирадла вивішували за вікном, навпроти групи. Моє, зі зрадницькою плямою, висіло посередині, немов для всіх на оглядини. Я намагався заспокоїти себе: «Хто знає, що це моє?» Було ще кілька таких, як я, але раптом озвався хлопець Тарас:
— Він обмочився! — показав він на мене, посміхаючись.
— Я не обмочився! — крикнув я, але голос тремтів.
— Обмочився! Он пляма! Що, скажеш, не твоя?
Я замовк. Що я міг відповісти? Діти навколо почали хихикати, навіть ті, чиї простирадла висіли поряд. Як пояснити, що я не винен, що це трапляється уві сні, що лікарі обіцяли, що це минує? Я горів від сорому, ловив погляд Соломії та хотів зникнути. Але не знав як.
У розпачі я втік у невеликий парк за дитсадком. Пробрався у найглухіший куток, де росли високі трави, і впав біля старого паркану. Лежав, дивлячись на крони тополь, і час ніби зупинився. Минула година, може, дві. Я просто лежав, не маючи сил повернутися.
Мене шукали батьки. Не знаю, як вони знайшли мене в тій глушині, але раптом наді мною з’явився мамин обличчя, сповнене гніву й тривоги:
— Ось він, твій син! — кинула вона батькові. — Я з ним розмовляти не буду, сам розбирайся!
Мама пішла, а тато сів поряд. Його голос був м’яким, але в ньому відчувався біль:
— Сину, ну що ж ти? Ми так хвилювалися.
Як завжди, лише з ним я міг бути чесним. Сльози полилися самі:
— Тату, мені ніхто не може допомогти. Я знову… знову обмочився. І всі це бачили. Вони сміялися, показували на мене пальцями…
— Хто? Назви, я поговорю, — твердо сказав тато.
— Усі діти, тату…
Він зітхнув, обняв мене і почав заспокоювати:
— Сину, це нормально для твого віку. Повір, минуде. У мене теж таке було, коли я був маленьким. Ми ще сходимо у кіно, купимо тобі той конструктор, який ти хотів…
Але мені було не до конструкторів. Сором давив мене, і я випалив:
— Я більше не піду у садочок!
Тато розгублено розвів руками:
— Сину, я розумію, але ми з мамою працюємо, сестра твоя, Оленка, у школі. З ким ти залишишся вдома?
— Сам! Я вже дорослий! — уперто сказав я.
— Ні, — м’яко, але рішуче відповів тато. — Прошу, витримай ще трохи. Ми щось придумаємо.
Тоді я сам придумав. Я вирішив не спати під час тихого часу. Якщо не спати, то не буде сну про річку, і я не прокинуся мокрим. Це здавалося ідеальним рішенням. Просто витримати пару годин, удавати, що сплю, а самому думати про щось інше — наприклад, про поїздку до бабусі та дідуся у село під Черніговом.
Наступного дня я був сповнений рішучості. Усі діти лягли спати, вихователька пройшла кімнатою, поправляючи ковдри. Я примружив очі, удаючи, що сплю. Згадував, як бабуся пекла пиріжки з вишнею, як з дідусем робили годування для пташок. Я відчував запах теплого тіста, чув, як дідусь сміється…
Але раптом картинка змінилася. Дім опинився біля річки, я стрибнув у воду просто з вікна, і діРаптом прокинувся — і знову мокрий, але цього разу не від сліз, а від дощу, що струмками котився з вершин дерев, ніби сама природа вирішила змити мій сором, і я зрозумів, що іноді пробачення приходить звідкись зовсім неочікуваного.
