**Щоденниковий запис**
Вірити не можу. Знову, як двадцять років тому, я кружляю з тобою у вальсі. Ти пам’ятаєш нашу останню зустріч? Був шкільний бал. Ми також танцювали. Щастя було всюди. Я тонула у безодні твоїх очей. Блакитних-блакитних… Того вечора хотіла сказати тобі головне. Що незабаром ми станемо батьками. А коли зізналася, ти дуже розлютився.
Потім різко відповів:
— Занадто рано. Треба почекати.
Мене ніби окропом обілляло! Сама розуміла, що поганий час. Але що робити? Нічого не змінити. Ми розійшлися. А кохання до тебе ще довго тліло.
Тоді ти здавив моє серце… Душа розбилася на дрібні шматочки. Знала, що не передумаєш, не усвідомиш, не спізнишся. Твій характер — кремінь! Саме це мені й подобалося в тобі.
…Подруги розповідали про твоє життя. Знаю, був одружений, маєш двох дорослих синів. Тепер самотній. Також знаю, що приходиш на всі зустрічі однокласників. Завжди питаєшся про мене. Але вони нічого не знають. Я жодного разу не приходила. Боялася. Тебе… Боялася, що гляну в твої очі — і зникну! Піду на дно й не випливу! Боялася роками… Майже десять.
А потім у моєму житті з’явився Він. Вийшла заміж, не відчуваючи нічого, крім вдячності. Він розумів це і… не поспішав. Мою доньку прийняв, як рідну. До речі, дівчинку я назвала Соловійкою. Інші імена навіть не думала. Вона — твоя копія.
Мій чоловік любить мене. Відчуваю це кожною клітинкою. Його вчинки, слова, навіть погляд говорять про ніжність до мене. Лише через п’ять років шлюбу зрозуміла: я закохалася у власного чоловіка! Він умів обійняти словом, став моїм рятівним якорем. Непомітно знайшов ключик до моєї душі. І я з полегшенням увійшла у його світ добра. Ніхто не зруйнує наше кохання!
Любов усе рятує, Валерію. А ти мене ніколи не кохав. Я була лише твоєю юною забавою.
Та що давно минуло.
Ой, чого я все про себе? Як справи в тебе, Валерію?
— Ох, Марічко… Життя — не мед. Якось безладно. Одним словом — кінь без віжки. Сини живуть своїм. Я самотній. Але часто згадую тебе…
— Гм… А у нас із чоловіком троє дітей. Соловійко та двійнята-донечки. Їм по шість. А пам’ятаєш свого найкращого друга — Олега Корнієнка?
— Корнієнка? Звісно! Він був не лише найкращим, а єдиним другом. Але після школи Олег різко обірвав наші стосунки. Не відповідав на дзвінки, уникав… Не знаю, що з ним.
— Валерію, підемо до вікна. Подивись у двір.
Валерій подивився у відкрите вікно. Очі відвести не міг.
— Зрозумів, Марічко. Все зрозумів… Ось які хитрі плетива долі!
У дворі стояв… Олег Корнієнко. За руки він тримав двох дівчинок. Поруч — дівчина років двадцяти. А очі у неї — блакитні-блакитні…
— Прощавай, Валерію! Піду до своєї родини.
— Марічко, чому саме цього року вирішила прийти?
— Перестала боятися, Валерію! Дивлюсь на тебе — а душа мовчить…
