12 листопада 2024 року
Не зарікайся
— Не розумію, як ти могла, не роздумуючи, закохатися? Забути про чоловіка, про дітей? Це ж безвідповідально, Роман Коваль був обурений моїм легковажним ставленням.
— Романе, я розумію розумом, а серце грає свою мелодію. Тих, як мій Сашко, вже не знайдеш. Люблю і все! я морщила очі, намагаючись сховати розчарування.
Роман лише знизував плечима:
— Окиснись, Одарко! Подумай про свою родину, пустотливка.
— Ромчику, не навчай мене життю, я вже почала дратуватись. Пильнуй, щоб тобі таке не трапилось. Тоді і поговоримо.
— Зі мною? Ой, Боже! Ніколи!
Роман скромно схрестився.
— Не зарікайся
Колись Роман був серед моїх коханців. Він одружений, я теж в шлюбі. Наш звязок був тихим, без великих почуттів і гірких докорів. Зустрічалися раз на тиждень, ні я, ні він не прагнули руйнувати сімї. Це був лише приємний відпочинок.
Така гра тривала три роки. А потім у моє життя раптово ворвалась палка, пекуча пристрасть. Дні перестали бути спокійними, все стало навпаки.
У порівнянні з Сашком Роман здавався жалюгідним мачо. Сашко розривав усе: на шматки, у вогонь пристрасті. Поруч з ним палало, наче воскові свічки. Памятаю, як Роман образився:
— Чим я був поганим для тебе, Одарко?
Як пояснити колишньому коханцю, що він був лише прохолодний вітерець, а мені потрібен був ураган, що зносить усе на своєму шляху?
… Дійшло до того, що я одружилася з Сашком. Без нього не вдихала, не жила. Здавалося, досягла мети. Але раптом я почала сумувати за Романом. З ним було легко, спокійно, стабільно.
З Сашком усе було непередбачувано. То зникав назавжди, то повертався і катувально просив пробачення. То підносив мене до небес, то люто ображав. На душу нависла темна хмара.
Подзвонила я Роману, з яким не бачилася пять років:
— Привіт, добрий сімянко! Давай зустрінемось, поспілкуємось.
Роман неохоче погодився:
— Одарко? Добре, до зустрічі
Він чекав мене в парку з бордовою трояндою. «Бачиш, памятаєш колір моїх улюблених троянд». Пішли до нашого колишнього кафе.
— Романе, розкажи, що нового. Що в житті? я підходила з відстані, плануючи відпочити разом.
— Памятаєш, як я розповідав про неземну любов? Тепер зі мною те саме. Зустріла чарівна, незабутня дівчина. Віриш? у його очах запалилися вогники.
— Справді? підозріло подивилась я.
— Я серйозно. Ось уже півроку щасливий з нею. Сам собі дивуюсь, як потрапив у це. Готовий усім світом кликати про нову коханку.
— Це через розлучення з дружиною? запитала я логічно.
— Поки не знаю. Поглянемо. Що пораджуєш? Роман став мовчати.
— Як кажуть, товар полюбиться розум розтане… Ромчику, радив би я купити дружині квіти, влаштувати романтичну вечерю і забути про всю свою марність. Інакше будеш клювати лікті, як я, намагалася я охолодити його запал.
— Не зрозумів. Жалієшся на свій вчинок? Роман підняв брови.
— Ні, не жалію. Але, повір, розумніше буде розірвати цю грішну звязок. Потім подякуєш мені. Не для всіх такі другі чи третіх шлюби підходять. А в будьякому випадку роби, як вважаєш. Це твоє життя, я готувалася йти.
— Я подзвоню, холодно поцілував мене в щічку.
Я не ревнувала Романа до нової дівчини, думала, що вона лише пройдеться, а він швидко втече. Дивувалась, як колишній коханець так закохався. Вважала його практичним і неспроможним до необдуманих вчинків. А ось так Пленна любов, наче блиск, його осліпила…
Через рік випадково зустріла його у метро.
— Одарко! Я так мріяв тебе побачити! Роман підбіг, віддав мені місце. Сідай, знайдеш час? готовий був танцювати навколо мене.
— Звичайно, Роман. Що нового? зацікавилась я. Не розлучився?
— Заходимо в кафе, Одарко? Чи поспішаєш? вже тягнув мене за руку до виходу з електрички.
У кавярні:
— Одарко, хочу, щоб ти повернулася до мене, Роман вглядався в мої очі.
— Та ну відмахнула я рукою.
— Одарко, без жартів. Ми з тією дівчиною розійшлися. Це була мимовільна закоханість, а не кохання. Вона мала завищені вимоги, а сама була порожньою оболонкою.
— Романе, я вже вдруге заміж. Навіщо мені пригоди? Це лише вигляд, ніби в чужій лодці більше рибки. Досить! Не хочу накладати гріх на гріх. Залишається лише гіркий присмак цих пристрастей.
Ти молодий
