Другокласник Ярик був дуже вразливим і добрим хлопчиком. Йому всіх було шкода, завжди намагався допомогти. Повертаючись із школи, знову побачив на лавці бабусю, яка й учора сиділа на тому ж місці, простягаючи руку.
— Добрий день, я — Ярик, — підійшов він до неї й поклав у долоню дрібні гроші, що залишилися від тих, які мама давала в школу, але бабуся не відповіла.
Йому раптом стало її шкода.
— Мабуть, у неї немає ні дому, ні рідних, нічого немає, — подумав він, хоч і здивувався, що бабуся навіть не подякувала за гроші.
Вона сиділа нерухомо, в тоненькому старенькому плащі, з-під якого визирав ситцевий халатик у дрібну квітку. Її вицвілі очі не виражали нічого, дивилися в одну точку.
— Може, вона померла, — промайнуло в голові у Ярика, — ні на що не реагує і сидить, наче кам’яна. Йому стало трохи моторошно.
Але раптом бабуся проговорила, немов прокинувшись:
— Дякую, хлопчику. Усе добре.
Він аж здригнувся.
— Бабусю, ви живі! А я вже подумав… Ви все відчуваєте?
Ярик розстебнув свій рюкзак і дістав звідти дві шоколадні цукерки.
— Ось, поїжте, сьогодні в мого однокласника Владика був день народження, він нас частував.
— Який ти добрий хлопчик, — знову повторила бабуся. — Може, й у мене десь такий онук є…
Не пам’ятала вона, що онуків у неї немає. Була лише донька, яка вже третій день шукає її.
— Бабусю, а як вас звати?
Вона дивилася на нього безвиразним поглядом, і він розумів — вона не знає.
— Не знаю, хлопчику. Не пам’ятаю. А ти хто?
— Я Ярик, живу недалеко, он у тому будинку з татом і мамою.
Вчора він уже хотів розповісти батькам про бабусю, що сидить на лавці з простягнутою рукою, але не наважився. Бо якось по телевізору показували жінок, які вдавали жебрачок, а насправді були шахрайками. Тоді мама сказала:
— Не вірь таким. Сину, обходи їх сторною, бо серед них можуть бути лихі люди.
А сьогодні він знову побачив бабусю. І вона зовсім не здавалася лихою.
— Може, щось із нею трапилося, — думав Ярик, — а може, вийшла з дому й заблукала. Треба розповісти батькам.
Він тупцяв біля бабусі, а та розгорнула обидві цукерки й з’їла. Він бачив — вона голодна.
— Бабусю, посидіть тут, я побіжу додому й принесу вам щось поїсти, тільки не йдіть нікуди.
Він чекав відповіді й раптом помітив у її очах іскру.
Бабуся намагалася щось пригадати. Їй навіть здалося, що голос хлопчика знайомий. Може, колись його бачила? Може, просто хотіла вірити, що знає його. У голові миготіли невиразні спогади — якась квартира, жіночі голоси в кімнаті. Вона дивилася на хлопчика перед собою.
— Добрий ти, хлопчику, — знову промовила вона. — А як тебе звуть?
Він здивувався.
— Я ж вам уже казав — Ярик. Навчаюся у другому класі, йду зі школи. Живу он у тому будинку. А де ваш дім? Ви нічого не пам’ятаєте?
— Не пам’ятаю, серденько. Хоча… — вона подивилася на нього. — Ти сказав — Ярик? Начебто щось пригадую.
— Правда? — зрадів Ярик. На обличчі бабусі з’явилися емоції. Вона вже не виглядала такою байдужою.
— Так, пригадую… Ти сказав — Ярик, а мого батька теж звали Ярославом Івановичем, а маму — Марією. А мою доньку — Олею. Господи, у мене є донька…
Ярик помітив, що безбарвні очі бабусі раптом проясніли. Чи то від сліз, що покотилися по щоках, чи то від того, що щось згадала.
— Якби вона ще й своє ім’я згадала, — подумав хлопчик.
І раптом почув, як бабуся промовила:
— Ярик, здається, я пригадала. Мене звали Ганна. Ганна Ярославівна, я…
— А вулицю, де ви живете, не пригадали?
— Ні, але я згадала батька, матір, доньку й своє ім’я, — відповіла бабуся. Він бачив, як вона намагається згадати ще щось, але не може. — Пам’ятаю, що пішла в магазин… і більше нічого.
— Ганно Ярославівно, не хвилюйтеся, раз згадали це — згадаєте й інше. Тільки не йдіть нікуди, я зараз принесу вам їсти.
Бабуся кивнула, і Ярик, взявши з неї слово, побіг додому.
Оксана почула знайому мелодію на телефоні — дзвонила подруга Оля. Вона взяла трубку.
— Олю, ну що? Щось знайшли?
У відповідь почувся сумний голос:
— Ні, Оксанко, поки нічого.
— Нічого, Олечко, не засмучуйся, знайдемо твою маму.
Вже третій день подруга шукала матір, а жодної людини не було їй ріднішою. Вона сама виховувала Олю, працювала, не покладаючи рук, дала їй освіту. А з віком у матері почалися проблеми з пам’яттю. Спочатку ненадовго, потім вона забувала ім’я доньки й своє. Лікування не допомагало.
Коли свідомість поверталася, мати згадувала:
