**Щоденник**
Сьогодні я знову побачив ту бабусю на лавочці біля школи. Другокласник Ярошко завжди був чуйним хлопчиком — йому кожного було шкода, кожному хотілося допомогти. Вчора вона так само сиділа з простягнутою рукою, і сьогодні — знову.
— Добрий день, я — Ярошко, — підійшов він і поклав їй у долоню дрібні гріші, що лишилися від шкільного сніданку. Вона мовчала.
«Може, в неї немає ні домівки, ні родичів, нічого…» — подумав хлопчик, дивуючись, що навіть подяки не почув.
Бабуся сиділа нерухомо у старенькому плащику, з-під якого визирав ситцевий халатик у квіточку. Очі — вицвілі, порожні, немов дивилися крізь нього.
— Може, вона померла? — мільйон думок пройшов у голові Ярошка. — Сидить, наче камінь…
Але раптом вона ожила:
— Дякую, хлопчику. Усе добре…
Він аж здригнувся.
— Бабусю, ви живі! А я вже подумав… Ви мене чуєте?
Ярошко розстебнув рюкзак і дістав дві шоколадні цукерки.
— Ось, сьогодні в мого друга Дмитрика був день народження — він частував.
— Який ти гарний… — прошепотіла бабуся. — Може, й у мене десь є такий онук…
Ні, онуків у неї не було. Лише дочка, яка вже третій день шукає її по всьому Києву.
— Бабусю, а як вас звати?
Вона дивилася на нього порожнім поглядом.
— Не пам’ятаю, сину. А ти хто?
— Я Ярошко! Живу тут недалеко, з мамою та татом.
Вчора він хотів розповісти батькам про бабусю, але згадав, як по телевізору казали про шахрайок, що збирають гроші, прикидаючись жебрачками. «Їм вірити не можна», — тоді сказала мама. Але ця бабуся зовсім не схожа на шахрайку.
— Може, щось трапилося? Може, заблукала? Треба розповісти татові…
Вона розгорнула цукерки й почала їсти — видно було, що дуже голодна.
— Бабусю, посидьте тут! Я побіжу додому, принесу вам ще їжі.
Раптом у її очах з’явився вогонь. Ніби вона щось пригадала.
— Гарний ти… як тебе звати?
— Я ж казав — Ярошко!
— Ярошко… — вона задумалась. — Мій батько теж Ярослав був… Ярослав Іванович. А матір — Марія. А мою доньку звати Оля… Боже, у мене є донька!
Очі бабусі стали яснішими — чи то від сліз, чи від спогадів.
— Якби ще ім’я своє пригадала… — подумав Ярошко.
— Ярошко… здається, пам’ятаю. Мене звали… Ганна. Ганна Ярославівна.
— А вулицю свою пам’ятаєте?
— Ні… тільки імена. Пішла в магазин — і все…
— Не хвилюйтеся! Я зараз принесу їжі, а потім подумаємо, що робити.
Вона кивнула, і Ярошко побіг додойми.
Дома мама розмовляла по телефону — голос сумний, тривожний.
— Олю, ну що? Нічого?
Ярошко відкрив холодильник, швидко збирав їжу для бабусі.
— Сину, ти куди? — спитав тато.
— Це для бабусі на лавочці! Вона голодна й нічого не пам’ятає… Але вона не шахрайка!
Мама раптом перервала розмову:
— Як ти сказав? Ганна Ярославівна? Доньку Олю?!
Вона схопила телефон:
— Олю! Може, мій син знайшов твою маму!
Вони вибігли з хати. Коли підійшли до лавочки, мама аж здригнулася.
— Олю… це твоя мама.
Ярошко пишався. Він не пройшов повз.
Тепер вони часто відвідують бабусю Ганну. Вона називає його онуком, і лікарі кажуть, що їй краще. Вона пам’ятає, як Ярошко допоміг їй повернутися додому. І тепер знає — її люблять.
Головне — не пройти повз.
