Одного разу, коли Олексій повіз Алеся до дому, його мама Ганна одразу відчула кислоту. “О, котра це знову?” — прошепотіла вона, але з жовтицею в очах. “Синку, не могли б ти знайти собі природницю із гаражу? Молодички ж із простого села не мають такого… матово-оливкового забарвлення.” Алеся була темна, із хвилястим волоссям і очима, що нагадували землю після дощу. Працювала в магазині на кінцевій станції тролейбуса, вчилася, була доброю. Але у кімнаті Олексія її шкіра стала гріхом.
Ганна завжди прагнула “підвищити гігієну”. З дитинства для Олексія вона купувала дорогі дезодоранти, щоб він “зливався” з її картинками із інтернету “золото-бліда жінка з Української Галичини”. Він не міг носити кольорове одяг, бо “тімнішіла його шкіра”. “Думай про дітей,” — мовила вона, дивлячись у очі сина, “чи не хочеш, киберія, як навколишні? Злощівність завжди цінують канонів.”
Олексій, що малий був блідий, заздрив їхньому идеалу. Але Алеся терпіла, хоч їй прикро було. Ганна була такою отруйною, що навіть не дала їм одруження. Усе перешкоджала. А потім… Алеся вагітніла. І тоді натхнення прийшло.
“Ну ти і виявся, Олексонько! Таки закінчення отримав! Але без мене!” — прошепотіла Ганна. І пішло нібито краще рішення — Юля, бліда, із зеленими очима, дочка шефа трьох ресторанів із центрального ринку. Вона носила дорогі духи, казала на чужих мовах, а прізвище її пахло спадковістю “із старожитної служини”.
“Думай, синку. Ніби була жінка, яка візьме участь у змаганнях “Міс Україна”,” — Ганна штовхала його до Юлі. Але Олексій уже більше не розмовляв із Алесею. Вона ж, у положенні, мовчала. Платила ціною мовчанки кохання.
Дівчинка настала ранку з весняним дощем. Алеся дала їй ім’я Соня, як світло, яке втікає в темряву. Коли Ганна побачила дитину, що була темношкірою із очима Олексія, її сяяло пір’я з жовтиці. “Це не моя племінниця!” — сказала вона, але голосом, що дістався голови дівчинки. “Глянь, як пемя аж у неї вичистилася. Така не з моєї крові.” Алеся зажурилася, але відповіла тільки трембітливим голосом: “Вона має очі Олексія…”. “Навіть ні в мої ноги!”, — вигукнула Ганна, заклопотана батьківською зльою.
Олексій утік до Юлі, втрачаючи все — подругу, дитину, життя. Але згодом дізналися менше, ніж очікувало: Юля була нездужальною, честимала боргами “Олексій, ти же не розумієш, як халява бути з Галям’ю!”, а батько тільки на “проект Хіміка” дивилася.
Але якжа, навіть найзеленіша хамоніка втрачає свіжу зелень. Юля була жорстокою, неблагодарайною, і Олексій знов утік. На цей раз — у хвилі на смерть. Дорогої медичної допомоги могло б зберегти його життя, але… він знов не зробив помилки. Ганна зустріла його з сірими очима: “Ти зруйнував мені мрії. Я? Миритися? Ні!”
Сем’яна знов утекла, але вже до міста, куди не була рідна. Тривалих годин він працював вантажником, тікаючи від минулої болю. А потім — він впав у кільце повітряного кільця, і колеса зробили щось страшне. Тепер Олексій перехожий між людьми, як вітер — та, що не знає кінцевого прибуття.
Але одного дня, коли він стояв у магазині канцелярії, побачив Алеся, що бере до себе маленького Соню. “Тобі відстовбурти, якби…?” — спитала вона, але голосом такого, що ніби кришталиний голос.
Соня, розмовляючи тихо, сказала: “Ти ж той чоловік, що звелів мене забеременіти?”. “Ні… вона моя,” — розмовляв він, але голос був уже немий.
“Ти нє папа,” — сказала Алеся, “Мій сусід Михайло виховує її, бо він мав серце не менше, ніж ваша мама. Розумієш, ти вже давно мертвий для нас.”
Михайло, старий, робітник, з добрими очима, потяг Олексія до себе: “Ну, брат, тепер життя — це не те, що забули. Вибач.”
А Олексій тільки мовчки обіймав їх, бо вже не знаходив слів, щоб пояснити вибачення.
І коли Ніч кришталевої мовчанки палахкнула через місто, Олексій писав листа, що не відослуватиме:
“Мій маленький Соня,
Твій батько був сліпцем, котрий вірив у свої зурів. Я забрав у тебе світ і простіше життя. Вибач мені, якщо вже не встиг. І знати, що в тебе є батько, який потів за тебе і мав душу — Михайло.
Твій втрачений батько,
Олексій”
Наступного дня він розірвав той лист і зробив із нього паперові рибки — і відвез до річки.
Ганна, не ждучи чергової смерті, заснула без Соні. Олексій ніколи не зміг із кульками ходити. А Соня росла між лохатими шведськими мобілями й дружніми підмогами… і ніколи не хотіла почути про Олексія.
