— Ця жінка знову тут, — подумала Олеся, витираючи серветкою келих, спостерігаючи за нею. — Майже щодня приходить до нас у кав’ярню. Яка приємна жінка, хоч і літня вже.
Літня піаністка з благородною поставою була вбрана в довгу льняну сукню з тонким нитчастим намистом із природного перламутру на шиї. Олеся знала, що та завжди бере чашку кави, апельсиновий сік і пару круасанів. Круасани у них завжди свіжі. Вона часто помічала, як жінка неспішно куштувала каву, дивлячись у вікно. Видно було, що ці хвилини приносили їй справжнє задоволення.
Поки Олеся спостерігала за нею, у кав’ярню швидко увійшла тоненька дівчина, схвильована, зі збентеженим поглядом. Сіла за крайній столик у кутку. Олеся підійшла.
— Доброго дня, — поспішно привіталася дівчина. — Мені чашку чаю, і все.
Олеся принесла чай, та кивнула й раптом розплакалася. Олеся збентежилася.
— Дівчино, що трапилося? — здивовано спитала вона. — Можу чимось допомогти?
Але та лише мотала головою й плакала, немов ніхто в світі не міг їй допомогти. У кав’ярні більше не було відвідувачів. Зранку заходили лише перед роботою, щоб випити кави чи чаю. Студенти на канікулах, тож теж рідко заглядали.
— Як тебе звуть? — спитала Олеся, показуючи на свій бейджик.
— Соломія, — тихо відповіла дівчина, а сльози так і котилися.
— Що сталося? — але в цю мить увійшов клієнт, і Олеся відволіклася.
Коли вона знову глянула на Соломію, біля неї вже сиділа та сама літня піаністка і щось говорила. Олеся підійшла, коли жінка промовила:
— Соломіє, це не так страшно, як тобі здається.
— Ви нічого не розумієте! Вас хоч раз кидали? — схлипнула дівчина.
— Ні, не кидали. Я завжди йшла сама, якби відчувала, що до цього йде, — спокійно відповіла жінка. — Мене звати Ганна Ярославівна. Повір, доню, я багато чого бачила. З будь-якої ситуації є
