«Давай ніколи не сваритись…»
Олеся прокинулася від дробного тупотіння й підвела голову. Серце радісно затріпотіло. Василь! Нарешті… Але стук не припинявся, і вона зрозуміла: це дощ бив по підвіконню. Вона зітхнула й знову впала на подушку. Дощ тупотів, то прискорюючись, то сповільнюючись, ніби підсміювався.
Вона лежала на дивані, відвернувшись до стіни, ще з вечора. Ніч прислухалася — чи не повернеться ключ у замку, чи не почується кроків у передпокої. Вранці встала попити води, зайшла на кухню й побачила брудний посуд у мийці, розсипану борошно на столі, плите й підлозі, миску з загуслім тістом на млинці. Треба прибрати, але сили зникли. Вона повернулася на диван.
Так, вчора вона перегнула палку. Треба було стриматися, замовчати. Але ж вона так втомилася! На роботі — суцільні неприємності. Ішла додому, мріяла про вихідні без думок про офіс, а зустріла кухню, перетворену чоловіком на полігон. Він хотів зробити сюрприз — спекти млинці. Замість відпочинку — генеральне прибирання.
І ось — не витримала. Спочатку була на нього люта. Який ще сюрприз? Міг би просто зварити макарони! Невже вона не мала права висловитись? Але й він не цукор. Подумаєш, накипіло, сказала зайве — а він образився, хлопнув дверима й пішов. Ніжні! Нехай повертається й прибирає сам, вона ж не прибиральниця…
Тепер Олеся розуміла, що накоїла. Готова була подзвонити Василю, попросити пробачення, але він залишив телефон вдома.
Де він? Невже розлюбив і справді хоче розлучення? Його останні слова дзвеніли у вухах. Боже, що вона наробила… Вона лежала й вела нескінченний внутрішній діалог, то виправдовуючи себе, то лаючи. А Василь не повертався. Всі образи й злість зникли — лишилися тривога за нього й жаль до самої себе.
У кімнаті темнішало, дощ стихав. Невже і сьогодні не прийде? Олеся глянула на годинник — пів на сьому.
Раптом зазвучала мелодія, яку вона обрала для дзвінків після весілля: «Хочу-у-у бути з тобою у радості й горі. Разом бути з тобою аж до сірих зорь…»
Олеся схопила телефон і завмерла. Дзвонила мама. Вона, мабуть, різко підвелася, бо в очах потемніло, а в горлі став ком. Говорити не хотілося, але мама не відстане — буде дзвонити або приїде.
— Так, мамо, — прошепотіла Олеся, намагаючись ковтнути.
— Чого голос такий? Я тебе розбудила?
— Ні.
— Не вчасно? — допитувалася мама.
— Ні, усе добре. Просто голова болить… — Олеся натиснула «закінчити» й сіла.
Вона ж не їла з учора. В обід лише каву випила. Її нудило. Ось ще одна причина, чому сорвалась на Василя. А на кухні — сліди його «сюрпризу», і їсти там не хочеться.
Нудота минула, і Олеся пішла на кухню. Побачивши безлад, вона ледь не заплакала. Роздратування на чоловіка й на себе знову піднялося, і вона почала прибирати.
Потім подзвонила свекрусі. Та сказала, що Василя не було, почала розпитувати…
— Нічого, просто вийшов і телефон забув, — відповіла Олеся.
І що тепер? Де його шукати?
Дзвінок у двері змусив серце закалатати. Вона кинулася у передпокій, розчинила двері й… побачила маму.
— Хотіла переконатися, що з тобою все гаразд, — сказала мама, заходячи. — Так і знала, що захворіла. Бліда, розкуйовджена…
Олеся мовчки повернулася й пішла у кімнату.
— А Василь де? Посварились? Нічого, милі сварються — тільки милуються. — Мама сіла поруч, поклала руку на плече.
Але Олеся знехотя зсунула її.
— Ну, розповідай, що трапилося?
Мовчанка.
— Гаразд. Заварю чаю, поговоримо. — Мама пішла на кухню.
Олеся хотіла лягти й заснути, але з кухні долинули звуки посуду. Мама шастала шафами, хлюпнула холодильником. Який там сон…
Потім вони сиділи на кухні, пили чай. Мама говорила, Олеся мовчала, слухаючи крізь півсну.
— То й не розповіси? Ти хоча б їла? — зітхнула мама. — Ви занадто поспішили з весіллям…
— Мам, не починай… — Олеся сховала обличчя в долонях.
***
Вони познайомилися, коли вона ще була у одинадцятому класі, а Василь — на останньому курсі університету. Їй подобалося, що він старший. Вона ловила кожне його слово, хвалилася ним перед подругами.
У травні батьки відвезли бабусю на дачу, а наступного вікенда поїхали до неї з продуктами. Квартира залишилася на одну ніч молодим. Ідеальна можливість.
Мама, мабуть, щось відчула, бо з татом почали їздити на дачу по черзі. Але й побачення стали рідшими — сесія, випускні. Після вечора батьки відправили Олесю до бабусі, «від гріха».
Та кохання не розлучиш. Василь влаштувався на роботу й по вікендах приїжджав наІ ось тепер, сидячи на кухні з мамою, вона згадала, як Василь у перший раз приніс їй квіти — прості жовті підсолнухи, що сяяли, немов маленьке сонце в її руках.
