**Щоденниковий запис**
Коли Олеся навчалася у дев’ятому класі, до них у жовтні прийшов новий учень – Богдан. Класний керівник, Тарас Григорович, увійшов з ним на початку уроку літератури та представив:
– Богдан буде навчатися в нашому класі. Він переїхав із Харкова, бо батько – військовий, і його перевели служити до нашого міста. Богдане, проходь, сідай на вільне місце біля Олесі.
– Дякую, – відповів хлопець і посів за парту.
– Ну що, продовжуємо урок, – сказала вчителька, коли двері за Тарасом Григоровичем зачинилися.
На перерві деякі діти підійшли до Богдана, познайомилися. Олеся відразу помітила цього високого, гарного хлопця. Відчула, як він теж прискіпливо на неї подивився.
– Богдане, а де ти живеш? – запитала вона після уроків.
– На вулиці Героїв Майдану, будинок шістнадцять…
– О, так ми ж сусіди! Я у десятому будинку, – усміхнулася вона, а він дивився на неї з захопленням.
– Тоді підемо разом, – запропонував він, і вони вийшли зі школи.
– У тебе є брати чи сестри?
– Старший брат. Він на першому курсі військової академії. Пішов по стопах батька.
– А ти? Теж плануєш у військові?
– Ні. У нас і так достатньо військових у родині. Мабуть, піду в IT. Поки не вирішив. В одинадцятому класі остаточно визначуся. А ти ким хочеш бути? – звернувся він до Олесі.
– Лікарем. Це моя мрія з дитинства, – відповіла вона, не замислюючись. – Завжди любила лікувати: батьків, сусідів, навіть кота. Одного разу навіть зозуляченя виходила – разом із мамою. Знайшли його біля будинку, можливо, кішка пошкодила йому крило. Нічого, вилікували. А потім випустили.
– Круто. Добре, коли в людини є така мрія, – відповів Богдан.
Балакаючи, вони й не помітили, як дійшли до будинку Олесі.
– Ну, я вже тут. Тобі ще трохи… Бувай, до завтра! – помахала вона й зайшла у під’їзд.
Олеся з Богданом швидко знайшли спільну мову. Іноді увечері гуляли з друзями. У десятому класі між ними спалахнули почуття – і водночас.
– Мамо, я ніколи не думала, що можна так збігатися в думках з людиною. У нас однакові жарти, улюблені страви, фільми… Навіть погляди на життя схожі.
– Доню, якщо двоє так добре розуміють один одного – це щастя, – підтримала її мати. – Але пам’ятай про вступ. Не забувай свою мрію заради кохання.
– Не хвилюйся, Богдан підтримує мене. Сам вступатиме на програміста.
Справді, коли вони розмовляли, Олеся відчувала, ніби говорить сама з собою – настільки він був їй близьким. Після школи обидва вступили до університетів. Увесь час навчання зустрічалися й домовилися одружитися після дипломів.
До речі, ініціатором була Олеся. Богдан із третього курсу постійно питав:
– Може, одружимося вже? Знімемо квартиру. Багато студентів так живуть.
– Богдане, а хто за неї платитиме? Ми ж обидва без грошей…
– Можу підробляти, – відповідав він невпевнено.
– Ми ж домовилися – після дипломів.
Закінчили навчання, влаштувалися на роботу – і тоді вже влаштували весілля.
– Мамо, дивись, мій диплом! – похвалилася Олеся.
– Доню, яка ж ти в мене розумниця! І Богдан молодець. Стільки років чекав.
Весілля відсвяткували в ресторані. Гостей було чимало. Олеся з Богданом були чудовою парою.
Після весілля почали жити окремо. Вона працювала лікаркою, він – у великій IT-компанії. Прожили два роки, дітей поки не було.
– Олесю, коли вже онуків чекати? – питали знайомі, а вона лише знизувала плечима.
Вона й сама не була впевнена, чи готова стати матір’ю. Хотіла спершу зміцнитися професійно.
Богдан хотів дітей, але не наполягав.
– Не поспішай. Головне – ми любимо один одного.
Лише майже у тридцять п’ять, коли Олеся стала завідувачкою відділення, вона задумалася про дитину.
– Богдане, давай спробуємо. Я готова.
– Олесю, я такий щасливий! – сміявся він.
Але час минав, а вагітність не наставала.
– Невже я втратила час? – турбувалася вона.
– Потрібно обстежитися, – запропонувала чоловікові.
Вони здали аналізи. Одного дня Богдану подзвонив лікар.
– Так, так… Завтра прийдемо, – відповів він серйозно.
– Що сказав лікар? Чому ти такий напружений? – запитала Олеся.
– Сказав, що можуть бути проблеми.
Богдан раптом вибухнув:
– Це все через тебе! Якби не відтягувала, все було б добре! Зараз ти вже «старородяча», як кажуть лікарі!
Олеся ледь не заплакала. Вона почувалася винною.
Наступного дня вони пішли до лікаря. Той подивився аналізи.
– Проблема не у дружини, а у вас, – сказав він Богданові. – Але лікування можливе.
Богдан онімів. Олеся взяла його за руку:
– Все буде добре. Ми разом.
Він старанно лікувався. Одного вечора Олеся приготувала святкову вечерю.
– У
