Наше покоління було дружнішим, чеснішим, людянішим і справді щасливим.
Кожного року я все більше переконуюсь, що той світ, у якому я зростав, вже не повернути.
Я старію. Наші роки минають, а разом із ними зникає той дух єдності, який колись надавав нашому життю справжнє значення, спільну працю і сенс.
Тепер, коли вмикаю телевізор, бачу одне й те саме: повені, зруйновані дороги, сміття на вулицях, хаос. Безперервні звинувачення у всьому винні влада, чиновники, бізнесмени, а люди ні.
Дивлюсь на молодь і розумію: щось пішло не так. Вони скаржаться, вимагають, протестують. А ми в свій час просто брали інструменти і працювали.
Ми будували країну власними руками.
Моє покоління це післявоєнні роки, час великих будівель. Ми не сиділи в кабінетах, не писали скарг, не чекали компенсацій. Ми піднімали Україну з руїн, створювали те, що могли, бо вірили: робимо це не для когось, а для себе, для своїх дітей.
Будували дороги, тунелі, мости. Зводили заводи, працювали на полях, створювали системи водосховищ, що годували сільське господарство. І не лише будували підтримували все в порядку.
Я виріс у селi під Дніпром. Ми знали, що без догляду за руслом весною вода може вийти з берегів і затопити хатини.
Ніхто не чекав, коли приїдуть «спеціалісти».
Навесні та восени збиралися всі жителі села. Очищали русло, прибирали засори, вирубували старі дерева, що могли перекрити потік.
Ніхто не вимагав грошей. Ніхто не чекав наказів «зверху».
Після роботи розкривали на траві ковдри, ділилися їжею з мішків, годували один одного. Увечері хтось діставав бандуру, і вся громада співала.
Ми були однією родиною.
Сьогодні люди стали іншими.
Тепер ніхто не хоче брати відповідальність за своє життя.
Бачу молодих хлопців міцних, здорових, які скаржаться в соцмережах, що під їхнім вікном обвалився міст або прорвалася труба, що надсилають звернення до адміністрації, а у відповідь мовчання.
І хочу запитати:
«А що ти сам зробив?»
Чому ти не зібрав сусідів, не вийшов, не очистив, не підкріпив, не відремонтував? Чому чекаєш, що хтось прийде і вирішить твої проблеми?
Я не виправдовую владу. Їхніх гріхів достатньо вони забули, що їхня робота не лише сидіти в кабінетах і обіцяти.
Але й люди змінилися.
Сьогодні кожен за себе.
Хтось наживається на всьому, продає землю, що годувала покоління, викачує воду з водосховищ за власною вигодою.
А коли приходить біда, розводить руками: «Що ми могли зробити?»
Я пишаюсь своїм поколінням.
Знаю, що нас називають «старыми», що сміються з наших звичок, нашої закалки.
Але знаєте що?
Я пишаюсь тим, як ми жили.
Горджу, що розуміли, що таке праця.
Що не ховалися за чужими спинами, а вирішували проблеми самі.
Не чекали допомоги від держави будували своє життя власними руками.
Були дружні. Справжні.
Чесні.
Людяні.
Жили, а не просто існували.
І були щасливі, бо знали, що сила народу у спільній праці і взаємній підтримці. Це урок, який треба передавати далі: лише разом, працюючи рука об руку, ми зможемо зберегти свою землю, свою гідність і майбутнє для наших дітей.
