Колись, давно, коли ще під звуки кобзарських співів і запах свіжозрізаних трав розквітало наше село біля Дніпра, я часто згадую, яким дружним, щирим і справжнім був наш час. Тоді люди жили, ніби одна велика родина, і справжнє щастя було в простих спільних справах.
Тепер, коли я вже седоюю, розумію, що епоху, в якій я виріс, вже не повернути. Моє покоління, ті, хто будував після великої війни, поступово зникає, і разом з ним згасає дух єдності, який колись робив наше життя змістовним і наповненим спільною працею.
Сьогодні, коли вмикаю старий телевізор, бачу одне й те саме: повені, розбиті дороги, сміття на вулицях, хаос. Усі звинувачують владу, чиновників, бізнесменів, а самих людей – ні в чому. Я дивлюсь на молодих хлопців у Києві, Харкові, Львові і розумію, що щось пішло не так. Вони скаржаться, вимагають, протестують. А ми в свій час просто брали й робили.
Ми будували країну своїми руками. Це були роки післявоєнного підйому, час великих будівель. Ми не сиділи в кабінетах, не писали скарг, не вимагали компенсацій. Ми піднімали Україну з руїн, створювали її так, як могли, бо вірили: робимо це не для когось, а для себе, для своїх дітей.
Створювали дороги, тунелі, мости, піднімали заводи, працювали на полях, будували системи водосховищ, які годували сільське господарство. І не лише будували – підтримували все в порядку, бо мали золоті руки і віру в спільну справу.
Я виріс у селі біля Дніпра, де всі знали, що без догляду за руслом весною вода може вийти з берегів і затопити будинки. Але ніхто не чекав, коли приїдуть «фахівці».
Навесні і восени збиралися всі жителі: Олекса, Петро, Марічка, бабуся Ганна і навіть діти. Очищали русло, прибирали засори, зрізали старі дерева, що могли перекрити потік. Ніхто не вимагав грошей, ніхто не чекав наказу «зверху». Після роботи розкладали на траві килимки, ділилися їжею, яку приносили в мішках. Вечором хтось дістав бандуру, і вся громада співає під зоряним небом. Ми були однією великою сім’єю.
Сьогодні люди стали іншими. Ніхто не хоче брати відповідальність за своє життя. Бачу молодих хлопців у соцмережах, які нудять, що під їхнім вікном звалився міст або прорвалася труба, пишуть звернення до адміністрації, а у відповідь – тиша. І хочу запитати: «А що ти сам зробив? Чому не зібрав сусідів, не вийшов, не почистив, не укріпив, не відремонтував? Чому чекаєш, що хтось прийде і вирішить твої проблеми?»
Не виправдовую владу – у неї достатньо провин, вона забула, що робота не лише сидіти в кабінетах і обіцяти. Але й люди змінилися. Кожен живе за себе. Хтось заробляє на всьому, продає землю, що годувала покоління, випускає воду з водосховищ за власною вигодою. А коли приходить біда, розводить руками: «А що ми могли зробити?»
Я горджуся своїм поколінням. Знаю, що нас називають «стариками», сміються над нашими звичками, над нашою закалкою. Але знаєте що? Я гордий тим, як ми жили.
