Наша генерація була дружнішою, чеснішою, людянішою… і по‑справжньому щасливою.
З кожним роком я все більше переконуюсь, що світ, у якому я виріс, вже не повернути.
Я старію. Моє покоління минає, а разом із ним зникає той дух єдності, який колись робив наше життя справжнім, насиченим смислом і спільною працею.
Тепер, коли я вмикаю телебачення, бачу одне й те саме: повені на Дніпрі, розбиті дороги під Києвом, сміття на вулицях Харкова, хаос у Львові. І нескінченні звинувачення – у всьому винні влада, чиновники, бізнесмени, а люди – ні.
Дивлюсь на молодь і розумію: щось пішло не так. Вони скаржаться, вимагають, протестують. А ми в свої часи просто бралися і робили.
Ми будували країну власними руками.
Моє покоління – це післявоєнні роки, час великих будівель. Ми не сиділи в кабінетах, не писали скарг, не вимагали компенсацій. Ми піднімали Україну з руїн, створювали її так, як могли, бо вірили: робимо це не для кого‑небудь, а для себе, для своїх дітей.
Будували дороги, тунелі, мости. Піднімали заводи, працювали на полях, створювали систему водосховищ, що годували сільське господарство. І не просто будували – підтримували все в порядку.
Я виріс у селі на березі Дністра. Ми знали, що якщо не доглядати за руслом, весною вода може вийти з берегів і затопити будинки.
Але ніхто не чекав, коли приїдуть «спеціалісти».
Навесні та в осені збиралися всі мешканці села. Очищали річкове русло, прибирали засори, зрізали старі дерева, які могли перекрити потік води.
Ніхто не вимагав грошей. Ніхто не чекав наказу «зверху».
А після роботи розкладали на траві килимки, ділилися смаколиками з рюкзаків, годували один одного. Вечором хтось діставав бандуру, і все село спільно співало.
Ми були однією великою родиною.
Сьогодні люди стали іншими.
Тепер ніхто не хоче брати відповідальність за своє життя.
Бачу молодих хлопців – міцних, здорових – які нудьгують у соцмережах, скаржаться, що під їхнім вікном обвалився міст чи прорвалася труба, що вони пишуть звернення до адміністрації, а у відповідь – тиша.
І хочу запитати:
«А що ти сам зробив?»
Чому ти не зібрав сусідів, не вийшов, не прочистив, не підкріпив, не відремонтував? Чому чекаєш, що хтось прийде і розв’яже твої проблеми?
Я не виправдовую владу. У них достатньо провин – вони забули, що їхня робота не тільки сидіти в кабінетах і обіцяти.
Але й люди змінилися.
Сьогодні кожен за себе.
Хтось наживається на всьому, продає землю, що годувала покоління, відкачує воду з резервуарів заради власної вигоди.
А коли приходить біда, розводить руками: «А що ми могли зробити?»
Я горджуся своїм поколінням.
Знаю, що нас називають «старими», сміються над нашими звичками, над нашою закалкою.
Але знаєте що?
Я гордий тим, як ми жили.
Горджуся тим, що знали, що таке праця.
Що не ховалися за чужими спинами, а вирішували проблеми самі.
Ми не чекали допомоги від держави – ми будували своє життя власними руками.
Ми були дружніми. Справжніми.
Чесними.
Людяними.
Ми жили, а не просто існували.
І ми були щасливі.
