Наша невістка — хижачка з рожевою посмішкою. Вона чекає нашої смерті, щоб забрати хату.
Вірите, мені важко писати ці слова. Не тому, що хочу когось з роду чорнити, а тому, що й сама не розумію, як дійшла до такого: сижу на кухні, пригорнувши до грудей стару вишиту подушку, і шепчу чоловікові, що, мабуть, заповідаємо хату… церкві. Так, ви не помилилися — не синові, не онукам, а Божому дому. Бо інакше ці стіни, вистраждані нашими руками, дістануться жінці, яка увійшла в наше життя, як злодій уночі — тихо, впевнено і з готовим планом.
Мене звуть Ганна Іванівна, мені 67 років, живу з чоловіком у центрі Львова у великій квартирі, яку ми купили 22 роки тому. Тоді продали садок, відклали останні заощадження, взяли позику — кожен куток цієї оселі пройнятий потом, страхами, надіями. Ми ростили сина, мріяли, як одного разу він привести до дому наречену — добру, розумну, щиру. Таку, що ввійде не лише у двері, а й у серце. Але вийшло інакше.
П’ять років тому Тарас — наш єдиний син — вперше привів Марічку. Тоді я відчула: ця дівчина — чужа. Не через характер, не через смаки, не через погляди. А в самій суті. Вона не вписалася. Проста, голосна, з пихатою посмішкою. Але найстрашніше — очі. У них не було ні поваги, ні щирости. Лише холодний розрахунок і натягнута ввічливість.
Тарас, наче зачарований, ловив кожне її слово. Скаже щось — і він тане. Запропонувала одружитися — побіг до ЗАГСу. На мої прохання почекати, краще пізнати одне одного — образився. Каже, що кохає. А я… я мовчала. Не хотіла втратити сина.
Після весілля вони зняли помешкання. Ми не лізли, допомагали, чим могли — грішми, продуктами, подарунками. Але з кожним візитом Марічка дозволяла собі все більше. Докори, глузування, натяки. А мій Тарас? Сидить, посміхається. Ніби й справді вірить, що його дружина — чисте золото.
А минулого Різдва сталося те, що досі стоїть у мене клубком у горлі. Ми запросили їх на вечерю. Я приготувала улюблені страви сина — качку з яблуками, салат олів’є, домашні пиріжки. Хотіла, щоб їм було затишно. А під час вечері, ніби випадково, сказала:
— Може, подумаєте про своє житло? Поки молоді, можна взяти в іпотеку. Ми допоможемо.
Марічка, навіть не зніяковівши, відповіла:
— А навіщо? У вас же є хата. Все одно нам дістанеться.
У мене все всередині перевернулося. Ніби крижаною шпилею по сердцю провели. Дивлюся на неї, а перед очима — не невістка, не майбутня мати моїх онуків, а акула з помадою. І найжахливіше — Тарас нічого не сказав. Ані слова! Лише махнув рукою й засміявся.
Після їхнього відходу я довго сиділа з Петром, моїм чоловіком, на кухні. Він, зазвичай спокійний і стриманий, вперше у житті промовив:
— Так не піде. Ми їм нічого не винні.
І тоді ми вперше заговорили про заповіт. Вирішили: якщо так і далі буде, хата відійде храму, біля якого ми прожили майже все життя. Не тому, що ми злі. А тому, що не хочемо, щоб місце, де ми вклали душу, дісталося жінці, у якої замість серця — калькулятор.
Все життя ми мріяли передати синові дім, де лунатиме сміх онуків, де будуть жити родинні традиції. Але не такою ціною.
Думаю: чи сказати Тарасові все прямо? Але якщо скажу — зруйную стосунки. А якщо ні — буду щодня чекати, як Марічка потирає руки, вичікуючи нашої смерті. Мені важко, мені боляче.
Я сподіваюся лише на диво — що він прозріє. Що зрозуміє, як із ним грають. Але з кожним днем ця надія згасає. Він як хлопчина, зачарований дорослою жінкою. А вона… крутить ним, як хоче.
Може, хтось із вас був у такій ситуації? Може, підкажете, що робити? Бо серце розривається, коли бачиш, як твій рідний син стає тінню себе… заради тієї, що чекає, коли ти заплющиш очі — не від горя, а щоб розчистити їй шлях до «спадщини».
Підкажіть, будь ласка. Поки не пізно. Поки ми живі.
