Десь там, де народилася, там і знайшла щастя.
Майже рік минув, як Оксана повернулася додому, у селище, з Києва після розлучення з чоловіком. Тоді, їдучи в потязі, вона думала:
«От зараз почнуться розпитування: як, чому, а де чоловік?»
Так і сталося. Як тільки зустрічала знайомих, першим питанням було: чому вона повернулася назавжди, а вже потім — про чоловіка, Андрія.
Після школи Оксана з Андрієм поїхали до Києва: вона — до медінституту, він — до політеху. Обоє вступили, радості було море.
З Андрієм вони зустрічалися ще з десятого класу. Про них усі казали:
«Гарні обоє, ніби створені одне для одного».
Їм було комфортно разом, вони розуміли одне одного майже без слів. У школі всі знали — у них серйозні почуття. Хоч і навчалися в різних інститутах, все одно бачилися, і їхні стосунки витримали все. На п’ятому курсі вони одружилися. Знімали квартиру, Андрій уже працював… ну, як працював — підробляв. Гроші були потрібні.
Через три роки після інституту Оксана захотіла дитину.
«Андрію, гадаю, вже час стати батьками. Обоє працюємо, на ногах твердо стоїмо, зарплати непогані».
«Ще рано. Своєї квартири немає, що, по орендах з дитикою мандруватимемо?»
«Так у Києві квартиру не так просто купити, скільки грошей треба. Ще літ десять працюватимемо, а тоді вже пізно народжувати», — не здавалася Оксана.
«Я сказав — ні. Дитина нам не потрібна. Взагалі, я дітей не переношу. Не люблю, коли вони писчать, верещать, кричать», — різко відповів чоловік.
«Тобто що, у нас з тобою не буде дітей?» — здивувалася дружина.
«Саме так…»
Оксана була в шоці. У її голові не вкладалося:
«Як так? Яка ж родина без дітей? Адже сам Андрій із багатодітної родини, їх у батьків четверо».
Відтоді між ними пробігла чорна кішка. Оксана не погоджувалася з чоловіком, а той стояв на своєму. Вирішальна розмова відбулася через п’ять років шлюбу.
«Оксано, я тобі сказав — дітей не хочу. Якщо хочеш, народжуй, але виховуватимеш сама. Зрозуміло?»
Оксана не розуміла, коли Андрій став таким. Завжди спокійний, доброзичливий, а тепер — злий і різкий. Вона зрозуміла — кохання померло.
«Я все зрозуміла. І ще зрозуміла — нам з тобою не по дорозі».
«Ну нарешті додумалася», — з єхидством відповів чоловік.
Наступного дня Оксана написала заяву на роботі, звільнилася й поїхала до батьків. Питань було море, але вона подала на розлучення і тепер — вільна жінка, лікарка у сільській лікарні. Швидко звикла — адже вона повернулася додому, де все знайоме, рідне, і навіть люди тут простіші.
Хоча колишня однокласниця, Мар’яна, зустрівши її, єхидно кинула:
«Не прижилася у столиці, і Андрій не втримав. Я так і знала. А я б із ним щасливо жила. Це ти винна — у школі він у тебе закоханий був. Мені дорогу перейшла. А тепер — ні собі, ні людям…» Оксана мовчки пройшла повз.
В о
