Нарешті народилася онука — Орися, а моя невестка відмовляється приймати мого пса! Що ж робити? Я втратив слово, як вчинити правильно…
Ставився до того, що писатиму сюди, бо сподіваюся, що хтось зрозуміє мене. Можливо, хтось підкаже, чи я на правильному шляху, чи просто блукаю в темряві?
У мене два сини — Сергій і Олексій. Обидва давно живуть за кордоном, у різних містах Польщі. Сергій вже має сім’ю і маленьку донечку, а Олексій ще шукає свою половинку.
Коли хлопці були ще малюками, наш шлюб розпався — я розлучився з їхньою матір’ю. Це був жорстокий період. Дім став порожнім, діти сумували, а я, розтягнутий між роботою і турботою про них, відчував себе безпорадно одиноким.
Тоді, щоб хоча б трохи заповнити пустку і захистити оселю, я взяв собаку — розумну, вірну українську вівчарку Тару. Ми жили в окремому будинку з садом і подвір’ям, тому простору для неї було безліч.
Тара стала не просто улюбленицею, а справжньою частиною родини. Коли я вирушав у відрядження, саме вона вела господарство, охороняла дім і доглядала дітей. Сини обожнювали її. Я навіть думав, що без неї мені було б вдвічі важче їх виховати.
Час минав, сини дорослішали, а Тара старіла. Коли її не стало, я пережив це, ніби втратив найріднішого. Пообіцяв собі, що більше ніколи не візьму собаку — бо прощатися з нею надто боляче…
Але ось сини розвіялися по світу, а я залишився сам у великому порожньому будинку. Самотність в цій тиші стала ще гірчішою. Одного вечора я зрозумів, що без друга не можу жити.
Тоді з’явився Рекс — маленький, розумний, ласкавий чотириногий товариш. Я жартував, що в будинку знову з’явився “чоловік”, хоч і на чотири лапи.
Мені доводилося часто їхати до синів у Польщу, тому я обрав собаку, яку можна брати в подорож. П’ять разів вже ми летіли за кордон! Я завжди дотримуюсь правил: купую квитки заздалегідь, сплачую багаж у гривнях, перед польотом ставлю його на легку дієту, щоб не перевищити ліміт у 8 кг, даю таблетки від морської хвороби… Іноді здається, що з собакою важче подорожувати, ніж з дитиною!
Але Рекс для мене — немов дитина. Єдиний, хто зустрічає мене вдома, радіє, коли я повертаюся, і зігріває своїм теплом.
І тут сталося те, чого я не очікував.
У Сергія народилася донечка — моя перша онука! Я був у сьомому небі, мріяв довше залишитися з родиною, гуляти з малечею, бути поруч. Та раптом дізнався, що моя невестка категорично проти Рекса.
Спочатку вона стверджувала, що дитина може мати алергію. Потім — що собака принесе бруд у дім. А врешті‑решт завела кішку, наче навмисно, щоб не залишилося аргументів проти мене.
Моє серце розірвалося на шматки.
Сини — і Сергій, і Олексій — почали кликати мене залишити Рекса в готелі для тварин. Вони навіть готові були оплатити це в гривнях, аби я приїхав і залишився з ними довше.
— Тату, відпусти цього пса! Це всього лиш собака, а ми — твої діти, твоя онука! Хіба так можна порівнювати? — наполягав Олексій.
А я не міг.
Як же пояснити, що Рекс — не просто собака? Він — моя розрада в самотності. Мій друг. Він спить під моїми ногами, слухає, коли мені важко. Відчуває мій біль і без слів льоном зігріває.
Я не міг кинути його в якийсь чужий відель, серед незнайомих людей.
— Хто хоче бачити мене, той має прийняти і мого пса! — твердо відповів я.
Сини лише переглянулись. Для них собака — просто собака. А для мене — сенс життя.
Не знаю, як буде далі. Вони продовжують тиснути, а я — відмовлятись.
Одне я знаю точно: доки Рекс живий, я його не підведу. Він був поруч у ті миті, коли ніхто інший не міг підняти мене з колін.
Я не залишу його. Хоча б це значило бачити Орисю рідше, ніж я мріяв.
