Найяскравіше в моєму житті — це вони: бабуся й дідусь, які стали мені рідною сім’єю.
Інколи доля довго випробовує тебе, ламає, змушує страждати, а потім раптом — немов з небес — простягає руку і дарує справжнє диво. Так сталося зі мною. Мене звуть Марічка, я з Житомира. Зараз мені тридцять один, я мати, дружина, вчителька, а колись — самотня дитина, нікому непотрібна, поки у моє життя не увійшли двоє людей, які освітили його, як сонце.
Коли я була зовсім маленькою, батьки розлучилися. Мені тоді ледве виповнилося два, і я навіть не пам’ятаю, щоб ми колись були разом — усі троє. У кожного з них з’явилися нові родини, а мене кидали, як зайву річ: то до матері, то до батька, то до тітки — не з любові, а зі зручності. Я заздрила дітям, за чиї руки трималися обидва батьки. Дивилася на них і відчувала, ніби я — чужа у цьому світі.
Мати народила двох синів від нового чоловіка й перестала звертати на мене увагу. Я, п’ятирічна, стала нянькою. Вміла змінювати підгузки, годувати, колихати. А якщо щось робила не так — на мене кричали. Чоловік матері міг і ляпаса дати — за розкидані іграшки чи «неправильний» погляд. Я була ніби меблі. Ніби тягар.
Коли мені виповнилося сім, батько раптом згадав про мене і захотів забрати. Я сподівалася, що тепер усе буде інакше. Перші півроку справді було добре. Жили удвох, він розповідав казки, ми гуляли разом… А потім з’явилася вона — його нова дружина. З дочкою.
Спочатку все було тихо, але дуже скоро стало зрозуміло: я — чужа. Мене порівнювали, звинувачували, принижували. Якщо щось траплялося — завжди винна була я. «Ти заздриш», — казала вона. «Ти невдячна», — шипіла. Батько намагався заспокоювати, але з часом і він став байдужим. Мене намагалися відправити куди завгодно — особливо на канікули, у село до бабусі та дідуся по батькові.
Я ніколи не забуду той день. Був листопад. Я повернулася зі школи — і не змогла увійти додому. Загубила ключі. Постукала. З-за дверей почувся голос мачухи:
— Загубила? Чудово. Сиди на вулиці — може, дурність із голови вивітриться!
Я сиділа на сходах, голодна, тремтяча. Плакала, доки не заснула. І саме тоді повз пройшов мій дідусь. Він зайшов до нас випадково, хотів поговорити з батьком. Побачив мене — розхрістану, замерзлу, у тонкій курточці. Він нічого не став з’ясовувати — просто увірвався у квартиру, зібрав мої речі, посадив у машину й повіз із собою.
З того дня я більше не жила з батьками. З того дня я стала донькою своїх бабусі й дідуся.
Бабуся варила мені манну кашу з полуничним варенням і заплітала коси. Шила сукні, вчила пекти палянички й доглядати за трояндами. Дідусь щоранку відвозив мене до школи, читав казки на ніч, купував книжки. Записав мене на фортепіано, англійську, плавання. Вони обидва старалися так, ніби хотіли віддати мені усе, що в мене забрали.
Не пам’ятаю, коли почала називати їх «мамо» й «тато». Так само вийшло. Бо вони ними й були. Єдиними, хто справді мене любив. Не з обов’язку, а з щирості.
Коли я вступила на педагогічний — ми всі разом раділи, немов діти. Вони приїхали на випускний з квітами, обійняли мене так міцно, ніби я була найціннішою в їхньому житті. І, знаєте, я вірю — так воно й було.
Коли я виходила заміж, бабуся сама шила мені весільну сукню. Казала: «Ти маєш бути найгарнішою. Ми так довго чекали цей день…» Батько прийшов один, без дружини — і слава Богу. Матір взагалі не приїхала — «грошей немає». Але мені було байдуже. Я стояла під вінцем і відчувала їхній погляд за спиною — гордість, сльози, любов.
Тепер у мене своя родина. Син, якого я назвала на честь дідуся — Івасик. Він грає на тому самому фортепіано, що й я колись. Бабуся, хоч і з паличкою, все ще в’яже йому светрики, а дідусь, хоч і задихається, лагодить його машинки.
Скоро, сподіваюся, у нас буде й донечка. Я назву її Оленкою — на честь бабусі. Бо саме вона навчила мене вірити. В людей, у любов, у родину.
Якби не вони — не знаю, ким би я стала. Можливо, злісною, зламаною жінкою з образами на весь світ. Але вони дали мені шанс. І я зроблю все, щоб їх не підвести. Щоб мої діти знали, що таке справжня сім’я.
Доля не завжди жорстока. Інколи вона просто чекає — щоб показати, як уміє любити. У моєму випадку вона зробила це через бабусю й дідуся. Моїх справжніх батьків. Моє серце. Моє все.
