Найяскравіше в моєму житті — це вони: бабуся й дідусь, які стали для мене справжньою родиною.
Буває, доля довго тебе випробовує, ламає, обдирає до живих ран, а потім раптом — несподівано! — простягає руку й дарує справжнє диво. Так сталося зі мною. Мене звати Соломія, я з Полтави. Зараз мені тридцять один, я мама, дружина, вчителька, а колись — самотня дитина, нікому не потрібна, поки в моєму житті не з’явилися двоє людей, які освітили його, немов сонце.
Коли я була зовсім маленькою, батьки розлучилися. Мені тоді ледве виповнилося два, і, чесно кажучи, я й не пам’ятаю, щоб ми коли-небудь були разом — усі троє. Незабаром у кожного з’явилися нові родини, а мене перекидали, як зайву річ: то до мами, то до тата, то до бабусі — не з любові, а зі зручності. Страшенно заздрила дітям, за чиї руки трималися обидва батьки. Я дивилася на них і відчувала себе чужою у цьому світі.
Мама народила двох синів від нового чоловіка й про мене просто забула. Я, п’ятирічна дівчинка, стала нянькою. Знала, коли змінювати підгузки, як годувати, як колихати. А якщо щось робила не так — на мене кричали. Чоловік мамі міг і ляпаса дати — за розкидані іграшки або за «неправильний» погляд. Я була як меблі. Як тягар.
Коли мені виповнилося сім, тато раптом згадав про мене й захотів забрати. Я сподівалася, що тепер усе буде інакше. Перші півроку справді було непогано. Жили удвох, він розповідав казки, ми разом гуляли… А потім з’явилася вона — його нова дружина. З донькою.
Спочатку все було тихо, але дуже скоро стало зрозуміло: я тут — зайва. Мене порівнювали, звинувачували, принижували. Якщо щось траплялося — винна завжди була я. «Ти заздриш», — казала вона. «Ти невдячна», — шипіла. Тато намагався залагоджувати, але згодом і сам став байдужим. Мене намагалися відправити куди завгодно — особливо на канікули, у село до бабусі й дідуся по батьковій лінії.
Я ніколи не забуду того дня. Був листопад. Я повернулася зі школи — і не змогла увійти додому. Загубила ключі. Постукала. З-за дверей почувся голос мачухи:
— Загубила? Чудово. Сиди на вулиці — може, дурність із голови вилетить!
Я сиділа на сходах, голодна, тремтяча. Плакала, поки не заснула. І саме в цю мить повз проходив мій дідусь. Він зайшов до нас випадково, хотів поговорити з татом. Побачив мене — розхрістану, замерзлу, у тоненькій курточці. Навіть нічого не став виясняти — просто увірвався в квартиру, зібрав мої речі, посадив у машину й повез відразу ж.
З того дня я більше не жила з батьками. З того дня я стала донькою своїх бабусі й дідуся.
Бабуся варила мені манну кашу з полуничним варенням і заплітала косички. Шила сукні, вчила пекти палянички й доглядати за трояндами. Дідусь щоранку відвоз
