Я заждав Іванко, солі не даси? Забув же я вдома… – Лена мовчки пішла на кухню й налила йому у баночку. Повернулася, а він біля порога стояв – А порівняйте! Як приємно! – посміхнувся він. Лена ворухнулася, ніби від нього запахло лихом – Я тебе до себе кликала? Ні. Візьми сіль, – якби він й не пішов. Але він тільки оком поворушив – Ніби і не зміг, молодька! Ми ж сусіди… – Лена вишла до нього, відчинила двері ширше – Можеш йти чи я сама виметаю.
Саме ці дві квартири колись були власністю батька Лени. Після його смерті, із неба з’явилася невідома дівчина – родичка, яка через судовий дощ брала свій шматок землі. Бабуся, либонь, заразила розчаруванням. А нова сусідка продала свою частину якомусь незнайомцю, зруйнувала батієвщину, змінила потік води. Від цих подій, бабуся Лени не витримала.
Усе це сталося, коли Лені вже було п’ятнадцять літ. Тоді її душа вже засиділа. Ненависть до сусіда була постійною, ніби осілина. Не він, але його рішення – ось скільки втрат він натяг. Мати після смерті батька одружилася з когось жлінистим, працювалим в одній корпорації. А її дому – закритий для Лени.
Аби начебто усе замкнулося, у Лени з’явилося родиме – червона хмара на правиці. З дитинства її називали Рябою, зле, а найменші гіркі – «червона кислість». Татуєт, який жив в іншій квартирі, одного разу сказав: «Ні, вона відлякать сусідів своїм обличчям». І Лена це почула, і до цього моменту з матір’ю спілкувалась раз на тиждень, коли вона приїжджала.
Людей вона не боялася, але і тільки – лишень не показувала їм своє обличчя. А от коли її стан став більш видимим, а Володька народився, все почалося. Хтось допоміг їй – її однокласник Артем забезпечив необхідний контакт, символічний внесок, і ніхто про це не знав. Дівчину не дощепивали, а тато Володька важив для неї більше.
Аби захистити хлопця, Лена почала вести дитину з собою у сусідню кімнату, де сусід робив ремонт. Вони з’їдали їжу, Володичок бавився, сусід дозволяв. Після розмови з ним Лена зрозуміла, як такий плітка для хлопця – він її потрібен. Але один раз хлопець спитав: «Мамо, чому ти проста, а у мене немає батька?» – і Лена миттєво затихла. Після цього сусід, Олег, сказав: «Вона красуня, Володичок. Але вона занадто самітна, прив’язка – не про це». А Володик, мабуть, тужив: «Петько з сусідньої квартири казав, що у неї бородавка, як у чаклунки».
Олег, сміючись, відповів: «Так, ніби зі скриньки він вийшла». Лена спробувала відповісти, але її голос перехопило: «Володе, ти до столу». Він побіг, але покажчику, сказав: «А можна і дядька Олега?»
Після вечері Олег з Володьком заснули, і він аккуратно закрив м’яке одеяло. Лена подивилася на нього, спитав: «Чай?» – він кивнув, а потім, як тільки заспокоївся, пригорнувся до Лени. Її облик ніби манів: «Ти сама, як єжик-колючий. А як тільки зволення – та й забув би про нього…». Лена посміхнулася, але не сказала нічого. Олег узяв її у обійми: «Прагнення – це не тільки краса, а в душі. І я замість того, щоб продавати різноманіття, залишаюся з тобою». Лена відчула, як він ніби м’ягко зажадав її серця. І вона зрозуміла, що двері між ними вже не довго будуть розділяти.
