Катерина стояла на порозі будинку сусідки, руки солодко тіпались у повітрі. «Я ж казала — не треба!» — її голос плигав як залізо на морозі. «Куди лізеш своїми радами?»
«Катю, та заспокойся вже», — Дар’я простягнула долоню, та та одвернулась. «Та ж я думаю про добре…»
«Добре?!» — Катерина розвернулась цілим тілом, очі чадили чорним димом. «Добре було б, якби не сунеш носа у чужі обійстя! Тепер через тебе все село голуб’ячим язиком цюрить!»
Дар’я відчувала, як обличчя стає паленим льоном. Навколо з’являлись купки жінок, нібито пололи нічні квіти чи вішали невидиму білизну, всі вуха натягнуті.
«Катерино Іванівно, я ж не хотіла…», — почала було Дар’я, але та знову перебила.
«Не хотіла? А нащо тоді Соломії Марківні все розповіла? Що я до знахарки їздила? Тепер півсела знає!»
Дар’я опустила голову. Воно ж правда — учора вечором не втрималась, розповіла сусідці, що Катя з розпачу звернулась до якоїсь відьми у сусідньому хуторі. Але Соломія Марківна, як завжди, не вміла тримати язика за зубами.
«Прости, Катюсю, я й справді не думала, що вона всім розтрубить», — провадила Дар’я. «Мені здалось, що тобі треба опора…»
«Опора?!» — Катерина гірко розсміялась, звук розсипався кришталевими скалками. «Знаєш, яка мені опора потрібна? Щоб мій син додому повернувся! А не щоб усі люди обговорювали, як я з глузду з’їжджаю!»
Дар’я відчула, як сльози підносяться бульбашками до горла. Вона знала Катерину двадцять років, відколи сама переїхала у це село після розлучення. Такою Катю не бачила ніколи — розпатланою, з червоними від безсоння очима, у вишневому хустоні.
«Кате, може, у хату зайдемо? Спокійно поговоримо?» — запропонувала Дар’я, косинувши на стиглих у куточках сусідок.
«Ні вже», — відрізала Катерина. «Наговорились. Іди додому й більше до мене не ходи.»
Двері за трісочкою так різко, що Дар’я здригнулась вся. Постояла ще трохи на порозі, потім поволі пішла до себе. За спиною лунали глухі голосіння сусідок — тепер у них була страва довідень на цілий травень.
Вдома у себе Дар’я налила собі узвару й сіла біля вікна. Звідти видко було хату Катерини — невисоку, з блакитними ставнями, що їх Катя щовечора фарбувала мрією. На подвір’ї росли дві старі сливи, під якими ще вчора вишикувався внук Данилко.
Дар’я пам’ятала той серпневий ранок, коли все розпочалося. Катерина прилетіла до неї вся в сльозах — Степан, її єдиний син, посварився з дружиною через нісенітницю й вирушив до приятеля у Вінницю. Казав, що обдумає чи потрібна йому ця родина взагалі.
«Даринко, що мені робити?» — тоді примовляла Катерина, хапаючи подругу за руки. «Оксанка з Данилком плачуть, а я не знаю, що їм сказати. Може, мені до нього поїхати? Побалакати?»
«Кате, не втручайся», — порадила тоді Дар’я. «Нехай самі розбираються. Дорослі люди.»
Але Катерина не послухалась. Спочатку дзвонила синові кожного дня, потім поплила до нього в місто. Степан стрів матір холодно, промовив, що поки рішувати нічого не збирається, й попросив лишити його у спокої.
Після цього Катерина зовсім втратила день
У пітьмі кімнати квіти почали висипати з себе золоті зернятка, котрі побіжно засипали дорогу додому, а раптовий дощ із липневих пелюсток обгорнув усіх у теплу ковдру примирення.
