Давно це було, коли в одному київському офісі з’явилася нова співробітниця. Над нею сміялися, але коли вона прийшла на свято з чоловіком — колеги почали тікати, мов перелякані зайці…
Глибоко зітхнувши, ніби збираючись до важкого розмови, Марія Іванівна переступила поріг офісної будівлі, немов відкриваючи нову сторінку свого життя. Ранкове сонце, що грало блисками на її доглянутому волоссі, освітлювало шлях, а в серці відчувався легкий тремтіння — не страх, а хвилювання перед чимсь новим. Вона йшла крізь хол, наповнений тихим гомоном, відчуваючи, що кожен крок наближає її не просто до робочого місця, а до можливості стати собою поза межами домашнього затишку.
Підійшовши до стійки адміністратора, вона усміхнулася — лагідно, але з гідністю.
— Доброго ранку, я Марія. Сьогодні мій перший день, — промовила вона, намагаючись, щоб голос звучав впевнено.
Адміністратор — молода жінка з тонкими рисами обличчя — здивовано підняла брови.
— Ви… до нас? — запитала Наталка, трохи збентежена. — Вибачте, просто… тут не всі витримують довго.
— Так, мене вчора оформили, — відповіла Марія. — Сподіваюся, все буде добре.
Наталка подивилася на неї з таким щирим співчуттям, що Марія на мить зніяковіла. Але одразу ж адміністратор обійшла стійку й запросила її пройти.
— Ось ваше місце. Біля вікна. Світло, затишно… але будьте обережні, — додала вона тихіше. — Не залишайте комп’ютер розблокованим. Тут не всі… доброзичливі.
Марія кивнула, озираючись. Кабінет був великим, але в повітрі відчувалася напруга. За столами сиділи жінки — яскраво нафарбовані, в обтягуючих сукнях, з поглядами, наче вони оцінювали конкурентку на показі мод. Їхні очі, ковзаючи по новенькій, були холодними й зневажливими — ніби вона вже програла, навіть не почавши.
Але Марія не злякалася. Вперше за довгий час вона почувалася живою. Дім, дитина, кухня, прибирання — все це тиснуло на неї, як важкий камінь. Сьогодні вона була просто Марією. І мала право на себе.
Перший день пролетів. Вона поринула в роботу: обробляла замовлення, заповнювала звіти. Але за спиною чулися шепоти. Людмила — висока, з гострим поглядом — та Ганна — її подруга, зі звичкою пліткувати — обмінювалися усмішками.
— Гей, новенька! — різко озвалася Людмила. — Принеси каву. Чорну. Без цукру.
Марія повільно обернулася й подивилася їй у вічі.
— Я не кур’єр, — спокійно сказала вона. — У мене своя робота. І вона важливіша за вашу каву.
У відповідь пролунав злий смішок. Але в очах Людмили спалахнув гнів. Вона не звикла до непокори.
Дні минали. Інтриги посилювалися. То зникали документи, то хтось перейменовував її файли. Одного разу вона сіла на офісний крісло — і відчула, що воно облите чимось липким. Навколо лунали тихі смішки.
Але Марія не зламалася. Вони помилялися, думаючи, що вона відступить.
На корпоратив вона прийшла з чоловіком. Ніхто не знав, що він — генеральний директор. Коли він представив її як дружину, у залі повисла тиша. Людмила та Ганна зблідли. Наступного дня вони написали заяви на звільнення.
А Наталка, якій Марія допомогла, знайшла щастя. І все тому, що одного разу проста жінка наважилася вийти з дому — і змінити своє життя.
