Над новою співробітницею в офісі сміялися. Але коли вона з’явилася на корпоративі з чоловіком — колеги почали звільнятися…
Глибоко зітхнувши, ніби готуючись до стрибка у невідоме, Соломія Богданівна переступила поріг офісної будівлі, наче відкривала нову сторінку свого життя. Ранкове сонце, що пробивалося крізь скляні двері, грало блисками на її охайному волоссі, підкреслюючи впевнену ходу. Вона йшла крізь хол, наповнений тихим гомоном голосів і стуком клавіатур, відчуваючи, що кожен крок наближає її до чогось важливого — не просто до нової роботи, а до змін, до шансу бути собою поза межами звичного домашнього затишку.
Підійшовши до рецепції, вона посміхнулася — м’яко, але з гідністю.
— Доброго ранку, я Соломія. Сьогодні мій перший день, — промовила вона, намагаючись, щоб голос звучав впевнено, не видаючи внутрішнього хвилювання.
Адміністратор — молода дівчина з тонкими рисами обличчя й уважним поглядом — здивовано підняла брови, ніби сама думка про те, що хтось добровільно приходить сюди працювати, була для неї несподіванкою.
— Ви… до нас влаштовуєтеся? — запитала Марічка, трохи збентежена. — Вибачте, просто… мало хто тут затримується довше за місяць.
— Так, мене вчора оформили, — відповіла Соломія. — Сподіваюся, все буде добре.
Марічка глянула на неї з таким щирим співчуттям, що Соломія на мить розгубилася. Але одразу ж дівчина обійшла стійку й запросила її пройти.
— Ходіть, покажу ваше місце. Он — біля вікна. Світло, затишно… але будьте обережні, — додала тихіше. — Не залишайте комп’ютер розблокованим. Тут не всі раді новеньким.
Соломія кивнула, озираючись. Кабінет був великим, але в повітрі відчувалася дивна напруга. За моніторами сиділи жінки — яскраво нафарбовані, в обтягуючих сукнях, з ідеальним макіяжем, ніби готувалися не до роботи, а до фотосесії. Їхні погляди, ковзаючи по новенькій, були холодними, оцінюючими — наче вона вже програла, не почавши.
Але Соломія не злякалася. Вперше за довгий час вона почувалася живою. Дім, сім’я, безкінечні клопоти — все це тиснуло на неї, як важкий камінь. Втомилася бути лише «дружиною», «мамою», «господинею». Сьогодні вона — просто Соломія. І має право на себе.
Перший день пролетів швидко. Вона поринула в роботу: обробляла замовлення, заповнювала звіти, освоювала систему. Їй не потрібна була слава — достатньо було відчуття, що її праця важлива. Але за спиною лунали шепотіння. Наталя — висока, з гострим поглядом — та Леся — її подруга, зі звичкою пліткувати — перекидалися кумедними репліками.
— Новенька! — різко озвалася Наталя, коли Соломія щойно закінчила звіт. — Принесіть мені каву. Чорну, без цукру. І швидше!
Соломія повільно обернулася й подивилася їй прямо в очі. У погляді — ні страху, ні покори.
— Я тут не кур’єрка, — сказала вона спокійно, але так, що Наталя аж зблідла. — У мене своя робота. І вона важливіша за вашу каву.
У відповідь почувся злий смішок. Наталя скривилася, але в очах спалахнув гнів. Вона не звикла, щоб їй перечили. І тоді Соломія зрозуміла: війна почалася.
На обідню перерву її запросила Марічка. Вона була щирою, доброю, з поглядом, у якому читався досвід.
— Ніхто вас не запросив на обід? — усміхнулася вона. — Не дивно. Тут ніхто особливо не турбується про новеньких.
— Я й не помітила, як час пролетів, — зізналася Соломія.
Вони пішли до їдальні, і дорогою Марічка розповідала про офісні правила. Але коли повернулися, побачили, як Наталя й Леся швидко відійшли від її столу.
«Що ж, — подумала Соломія, — почалося. Але я не з тих, кого можна зламати».
Вечорами вона залишалася останньою. Офіс спорожнів, але в повітрі залишався липкий слід інтриг. Наталя й Леся вже скликали «союзниць». Вони вирішили: новенька має зникнути.
Наступного ранку Соломія прийшла раніше. Марічка вже була на місці.
— Я колись теж працювала на твоєму місці, — прошепотіла вона. — Мене перевели, бо ті дві… — кивнула в бік кабінету, — мало не зве
