Над кульгавою прибиральницею сміялися у крамниці, поки багатий відвідувач не підходив і запросив її до себе додому…
Сорок п’ятий поверх. Вид на Київ, що розкидає вогні, мов ріка розтопленого золота, простягається за панорамним склом. Знизу долинає гул міського життя – шум, метушня, мрії, розбиті надії. А вгорі, у кабінеті з темного дерева і хромованих деталей, панує тиша. Тиша, наповнена успіхом, тиск якої важчий за свинець.
Дмитро стояв біля вікна, руки в кишенях, погляд — між небом і асфальтом. Він дивився на місто, ніби на власний маєток. Усе, що він бачив, було плодом двадцяти років наполегливої праці, безсонних ночей, холодних розрахунків і жорстких рішень. У нього було все: мільйони гривень на рахунках, бізнес у топ‑регіоні, квартира з видом на Київський замок – ніби трофей. І навіть наречена – Марічка, з ідеальними рисами, ідеальним тілом і такою ж ідеальною порожнечею всередині.
Їхні стосунки? Не кохання. Не пристрасть. Це була інсталяція – виставковий проєкт під назвою «Життя успішної людини». Глянцеві фото в Instagram, світські раути, діаманти, бали, лестощі. Усе на найвищому рівні, а всередині – порожнеча, глуха, дзвінка, всепоглинаюча нудьга. Ніби він уже прожив усе, а тепер лише повторює це на автопілоті.
Саме в той момент, коли душа готова здатися, задзвонив телефон. Не корпоративний, не діловий – особистий. Мелодія, яку чують лише троє на світі.
На екрані – ім’я: Андрій Славін.
Дмитро не чув голосу Андрія п’ятнадцять років – стільки часу пройшло з випуску школи, коли кожен пішов своєю дорогою. Хтось – до мрій, хтось – до виживання, а хтось, як Дмитро, – до влади.
— Алло? — відповів він, намагаючись, щоб голос був рівним, ніби він не чекав цього дзвінка все життя.
— Діма! Це я, Славін! — голос Андрія прорвався, як весняний вітер, живий і бадьорий. — Ми збираємося на випускний! Двадцять років, Діма! Приїдеш?
І раптом, ніби ввімкнули світло в темній кімнаті, у Дмитра щось задригнуло. Не радість, не ностальгія, а туга за простим, за справжнім, за людьми, які знали його не за бізнес‑рейтингами, а за те, як він плакав, коли втратив свого пса, чи брехав вчительці, щоб не поставили двійку найкращому другу.
Він розмовляв з Андрієм десять хвилин, дізнавшись, що колишня Аня тепер мамою п’яти дітей, живе під Львовом і пече торти, які приїжджають смакувати зі сотень кілометрів. А про Оленку, їхню шкільну коханку, нічого не знали: «Пропала, як у воду канула», — зітхнув Андрій.
Дмитро поклав слухавку і вперше за довгий час відчув справжнє бажання – побачити їх усіх, не для показухи, а щоб згадати, хто він є насправді.
Він вирішив запросити Марічку, хоч і з думкою, що вона підкреслить його статус. Він усміхнувся і поїхав до неї.
Таксі мчало нічними проспектами, а Дмитро репетирував сцену: двері, обійми, її захват, шелест сукні, розмова про те, як вона з’явиться на зустрічі, щоб затьмарити всіх.
Проте реальність не любить сценаріїв.
Відкривши двері, він побачив чужі кросівки – дешеві, кричущі, сорок третього розміру, кинутих, ніби сміття. Серце стиснулося не від ревнощів, а від розчарування.
Далі – тиша, лише зі спальні долинав сміх, низький, задоволений, чоловічий, і її – улесливий, грайливий.
Він штовхнув двері і побачив Марічку в обіймах молодого юнака, з обличчям, що миттєво викривалося від страху.
— Діма! Це не те, що ти думаєш! Він… він змусив мене! — крикнула вона, натягнувши ковдру.
Дмитро розсміявся, не злісно, а просто видихнув сміх, розкривши біль і фарс. Він очікував крику, люті, розбитих меблів, а отримав крижаний спокій, ніби в його нутрі розтеклася порожнеча.
— Змусив? — спитав він, дивлячись на тремтячого коханця. — Пістолетом? Чи пообіцяв не поставити лайк під твоїм селфі?
Оглядаючи кімнату – розкиданий одяг, перекинутий келих, їхні розгублені обличчя
