**НАДОЄДЛИВИЙ СУСІД**
Господине, солі не позичите? Забув купити, на порозі стояв усміхнений чоловік. Олена мовчки пішла на кухню й насипала йому в баночку. Обернулася а він уже поруч: «А у вас непогано. Затишно». Вона розлютилася: «Я вас запрошувала в хату? Ні. Візьміть сіль і йдіть геть». Він похитав головою: «Яка ж ви негосподарна. Ми ж, схоже, сусіди». Олена пройшла повз нього, ширше відчинила двері: «Йдіть. Набридли».
Цей двоквартирний будиночок колись належав дідові Олени. А після його смерті раптом зявилася його позашлюбна донька. Спритна жінка. Привезла докази, через суд вибила собі дві кімнати. Добре, якби там оселилася, але вантажіла їх якомусь чоловікові. Кімнати відгородили, зробили окремий вхід. Через усі ці клопоти бабуся теж не затрималася на цьому світі.
Все сталось, коли Олені було вже пятнадцять. Тож вона бачила все на власні очі. З тих пір до сусіда відчувала ненависть. Хоч і не він був причиною їхніх бід, але нічого з собою вдіяти не могла. Мати після смерті батьків одразу вискочила заміж за якогось хама з квартирою, куди Олені вхід був закритий.
А все через те, що в Олени з дитинства були проблеми. Велике родимце прикрашало праву щоку. Яких лише прізвись у неї не було: Ряба наймякше. Тож вітчимові вона була непотрібна. «Вона всіх сусідів розжене своєю пикою», якось підслухала Олена й з тих пір бачилася з матірю, лише коли та приїжджала до неї.
Людей вона не боялася, просто зайвий раз не показувалася. А коли в неї спочатку округлився живіт, а потім народився син, усі були в шоці. Хто? І ніхто не знав, як вона благала свого однокласника Пашка, щоб він зробив їй дитину. Він тоді ще не зовсім опустився, погодився лише за певну суму. І ніхто про це не дізнався. Пашкові не було чим хвалитися, а для Олени був важливий син.
Коли Ванюсі виповнилося пять, сусіда не стало. Зате зявився новий. То племінник, то ще хтось. Став облаштовувати свою половину. Прибудову зробив, воду провів, газ. Олена стиснувши зуби терпіла. То свердлить, то цвяхи забиває. А ще й Ванюшка туди прибігся. Сяде збоку й цвях у дощечку заколочує. Олена розуміла йому не вистачало батька, але й цієї дружби не схвалювала.
Спробувала поговорити з сусідом, але як його Ваня називав дядько Олег просто сказав: «Нехай звикає до чоловічої роботи. Мені батько в три роки невеличкий молоток подарував. І не хвилюйтеся, я за ним дивитимусь. У мене самому брати, можна сказати, на руках виросли, так що я звичний». Олена намагалася Ваню не пускати, але той ображався, як дорослий. Забивався в кут і мовчав. Вона зітхала та відпускала. У хлопця одразу очі засяють: «Дядько Олеже, я йду допомагати!»
Ще Олену бісило, що сусід часто позичався. Сіль, сірники, цукор. Правда, потім повертав, але вже цілими пачками. Спочатку вона не брала, а потім махнула рукою. Все одно він усе на ґанку залишав. Ну якщо чоловікові гроші дівати нікуди, їй у господарстві знадобиться.
А одного разу вона ненавмисно почула розмову між сином і Олегом. Ваня запитав: «Ось у мене мама гарна, а тата немає. А мені так хочеться. Адже мамі не все розповіси». Олена затаїла подих, чекаючи відповіді. «Так, Ваню, мама в тебе красуня. Але вона занадто незалежна і нікого до себе не підпускає», відповів сусід. Ваня задумливо додав: «А я Петькові Сидорову в вухо вдав. Він сказав, що в мами бородавка на обличчі, як у відьми». Олег засміявся: «І справді відьма. Я хотів цю споруду продати, але як побачив твою маму, вирішив звідси ні ногою».
Олена не стала слухати далі й гукнула: «Ваню, вечеряти!» Той підбіг: «А можна, щоб дядько Олег із нами поїв?» Вона, дивлячись у благальні очі сина, промовила крізь зуби: «Можна».
Ваня за столом заснув, і Олег акуратно відніс його до ліжка. Олена вкрила сина ковдрою, а потім спитала в Олега: «Чаю чи додому підете?» Він повернувся до неї: «І чаю, і це». і поцілував. У Олени закрутилася голова, але вона взяла себе в руки: «Що ви собі дозволяєте?» Олег усміхнувся: «Ти як їжак колючий, а якщо голки прибрати?» Вона зіснулася: «А це не бентежить?» і вказала на своє обличчя. «А я його не помічаю. Мені подобається твоя впертість, твоя ніжність. А це? Якщо тобі заважає лікується просто».
Олена раптом розплакалася: «Ти розумієш, як воно мені заважало все життя? Я й на віддаленій роботі, щоб ніхто не розглядав і, не дай Боже, не жалів». Він пригорнув її: «Добре, якщо це буде найменшою проблемою в нашому житті». Вона подивилася на нього: «У нашому?» Він
