На весіллі моя свекруха підсунула мені листок, і я миттєво зникла через задні ворота, залишивши позаду п’ятнадцять років.
Мій погляд зафіксував свекруху, обличчя якої виглядало, ніби вона тільки-но бачила привида. Тремтячий конверт тиснув у її руці, а очі були заморожені в паніці. Гучна музика банкетної зали в старовинній хати родини Сергія заглушувала всі інші звуки, роблячи нашу розмову повністю конфіденційною.
Той сонячний травневий ранок мав стати ідеальним. Дім, що передавали з покоління в покоління, готувався прийняти безліч гостей. Офіціанти вправно ставили кришталеві келихи, а повітря насичувало аромат свіжих троянд і італійського шампанського. Портрети в масивних рамах, ніби старі свідки, спостерігали за підготовкою.
— Оленко, ти помітила, що Сергій сьогодні якийсь незвичний? — прошепотіла свекруха, нервово оглядаючи зал.
Я похмуро підняла брову. Дійсно, Сергій весь день виглядав напруженим. Тепер він стояв у кутку, притискаючи телефон до вуха, обличчя його було як маска.
— Це лише передвесільна нервозність, — спробувала я відвернути увагу, поправляючи фату.
— Подивися на це. Зараз, — передала вона мені конверт і швидко зникла серед гостей, повертаючи свою звичну соціальну усмішку.
Ховаючись за колоною, я поспішно розгорнула лист. Серце заткнуло.
«Сергій і його компанія планують позбутись тебе після весілля. Ти лише інструмент у їхньому плані. Вони знають про спадщину твоєї родини. Біжи, якщо хочеш вижити.»
Спершу я подумала, що це жарт. Але потім згадала підозрілі розмови Сергія, які він переривав, коли я підходила, і його нещодавню холодність.
Мій погляд знайшов Сергія в далекій частині зали. Він закінчив розмову і повернувся до мене. У його очах блищала правда — чужинець з розрахунковим блиском.
— Аня! — крикнула подруга нареченої. — Пора!
— Хвилинку! Я лише зайду у туалет!
Пробігаючи службовим коридором, я виштовхнулася назовні, знявши взуття. Садівник підняв брову, але я лише помахала рукою: «Наречена потребує повітря!»
За воротами я схопила таксі. — Куди? — запитав водій, озираючись на незвичну пасажирку. — На вокзал, швидко. — крикнула я, викидаючи телефон у вікно: — Поїзд відправляється через півгодини.
Через годину я вже була в потязі до Львова, у дешевих штанах, куплених у крамниці на станції. Думки крутилося навколо одного: чи можу я справді втекти?
У хати, залишеної позаду, розгорілася паніка. Я уявляла, яку історію Сергій вигадатиме. Чи вдасться йому грати роль скорботного нареченого, чи покаже справжнє обличчя?
Закривши очі, я намагалася спати. Попереду чекало нове життя, невизначене, але безпечне. Краще жити сховавшись, ніж вмерти як наречена.
Тихим кроком я пробігла роки, навчаючись варити ідеальну каву, і нарешті дісталася маленької кав’ярні на околиці Львова. — Ваш улюблений капучино, — поставила я чашку перед постійним гостем, старим професором Олексієм. — І блуберне мафін, як звично?
— Ви надто добрі, Віро Андріївно, — усміхнувся він, піднявши чашку. — Чи не підкажете, що нового в світі?
— Ще один бізнесмен потрапив у пастку. Чи знайомо вам ім’я Сергій Валерійович Романенко? — відповіла я, рукою трясучись.
На екрані планшета з’явилося знайоме обличчя — трохи зморшкувате, проте все ще впевнене. — Голова «Романенко‑Груп» підозрюється у великій фінансовій афері, — гукнув новинний репортер. — Підпис: «Обговорюються обставини таємничого зникнення його нареченої 15 років тому.»
— Лєна, ти розумієш, що говориш? Я не можу просто повернутись! — вигукнула я, крокуючи по орендованій квартирі, тримаючи телефон до вуха. — Сергій під наглядом, його компанія під прицілом. Це мій шанс повернути життя!
— Яка це життя? Те, в якому була легковажна дівчина, майже жертва вбивці? — відповіла Лєна, голосом, сповненим тривоги.
— Ні, життя, де ти — Олена Віталіївна Сокольова, а не якась Віра з кав’ярні! — крикнула вона.
Я зупинилася перед дзеркалом. Жінка, що дивилась у мене, була старшою, з сивиною в волоссі та сталевим блиском в очах.
— Лєно, його мати врятувала мене тоді. Як вона зараз? — запитала я.
— Віра Миколаївна у будинку «Золота Осінь» на околиці міста. Сергій давно відчужив її від справ компанії. Кажуть, вона задавала занадто багато питань.
Одягнувши форму соціального працівника, я легко проникла
