Під час весілля у маленькому селі під Карпатами, де гори дихали древніми таємницями, наречена раптово прошепотіла, що під її сукнею щось рухається. Ми обережно підняли важкий вишиваний одяг і побачили щось жахливе.
Свято було на повному розмаху: гості співали, танцювали гопак, дзвеніли кришталеві чарки, а запах вареників і горилки заповнював хату. Я тримав наречену за руку, і здавалося, що цей день як з казки. Але раптом вона схилилася до мене, і в її очах блиснула тривога.
Там щось живе… прошепотіла вона, і голос її був тонкий, як павутиння.
Я спершу сміявся, гадаючи, що це жарт.
Може, це твої черевики бються об підлогу? пожартував я, але сміх завмер, коли побачив її бліде обличчя.
Ні, вона стиснула мою руку. Воно повзе…
Я обережно підняв вишивану тканину, і наше око впіймало щось незвичне: серед мережив і стрічок вирувала маленька змійка. Вона була схожа на тінь з давньої легенди, мов живий візерунок з народної вишиванки.
Наречена скрикнула, а змія, наче відчувши паніку, ковзнула геть, залишаючи за собою лише холодний слід. Музика стихла, гості завмерли наче хтось на мить зупинив час.
На щастя, дід Іван, старий лисун, знав про гадюк усе. Він заспокоїв усіх, сказавши, що це лише безпечний вуж, який, мабуть, заблукав седи квітів. Але наречена тепер уже моя жінка так і не змогла забути цей момент. Вона зняла сукню й переодяглася в спідницю та кожух, а з того дня завжди озиралася, наче очікуючи, що з тіні виповзе ще щось невідоме.
І іноді мені здається, що та змія так і лишилася десь у нашому житті мов символ чогось давнього, невимовного, що повзе за нами, немов сон, з якого неможливо прокинутися.
