На свої шістнадцятиріччя мій племінник заявив, що ніколи в житті не одружується. Бо немає сенсу. Бо від жінок усе зло та неприємності у світі, і витрачати молоду енергію на капризних дівчат він не збирається. Може, у старості, років у тридцять, ще й подумати можна, але точно не зараз. Життя і без того чудове. Ще й діти будуть невгамовні, постійно ревуть, а йому досить і молодшого брата, якого він опікував з чотирнадцяти. Настрадався вже. Ми з сестрою посміялися з нього й уклали парі на ящик шампанського, що Віталик одружиться саме після армії (сільські хлопці всі йдуть служити, так тут заведено).
Провели його в армію. Мати, як і передбачалося, поплакала, але час пролетів швидко тепер служать лише рік.
Дзвінок.
Привіт-привіт, як справи, всі живі-здорові, син повернувся
Лєна, що з голосом?
Вітаааааалик одружуєтьсяаааа!.. Ыииии
І в трубці голосіння, наче по покійнику.
Що ти мелеш? Спокійно поясни він що, вашого клубного директора бере за дружину? (Вона у них герой Крут і оборони Донецького аеропорту, скільки їй років ніхто не знає, лише по орденах можна орієнтуватися.)
Ніііі, вона з Коломиїіі Меньшикова, приїжджай, прошу! Я сама з ними не впораюся!
Те, що моя сестра, жінка з залізною витримкою, яка ніколи не виявляє емоцій, кличе мене з іншого кінця країни розбиратися з весільними справами, змусило мене задуматися на хвилин пять. А через десять я вже шукала квитки Київ-Івано-Франківськ. Без зайвих питань. Бо якщо такі жінки, як Лєна, починають плакати справді біда.
Квиток знайшовся швидко, і вранці я вже летіла на батьківщину. Ніхто не чекав мене так скоро, тому зустрічати киянку ніхто не прийшов. Попутка швидко довезла мене по зимовій дорозі до села.
Пробігаю повз крамницю, церкву, залітаю в дім. Тиша Нікого. Сестра в школі, племінник теж на роботі. Не роздягаючись, плюхаюся в крісло. За вікном колишуться смереки, гори в снігу підпирають ясне небо. Тиша
Хто тут?! різкий голос із коридору.
У кімнату заходить нечесана жінка років із сорок пять. Опухла, з круглим, наче сковорода, обличчям, маленькі очі блищать злісно. (Свекруха, мабуть, подумала я. Вже й родичі зявилися.)
Доброго дня. Уляна, сестра Лєни.
А вас хто чекав? Мені про вас ніхто не казав! наступає вона.
А ви, власне, хто, тітонько, щоб я вас попереджала?
Ірина я, дружина Віталика!
Хтооо?!
Дружина! Віталика! А ти хто така, що розсілася в чоботях посеред хати?!
У цю мить я зрозуміла, що ще секунда і я, як і сестра, почну голосити. Господи! За що? Як так вийшло, що перший красен
