На світанку Олені приснився дивний сон: ніби її син, Олесь, стоїть на ґанку та стукає у двері…
Вона схопилася, шарпнулася з ліжка й, тупцюючи босими ногами, кинулася до дверей. Раптом знесилилася, прихилилася до одвірка й завмерла. Тиша. Нікого. Такі сни їй снилися часто й завжди обманювали, але щоразу вона бігла до дверей та розчиняла їх навстіж. І тепер теж розчинила й вдивлялася в нічну порожнечу. Тиша й напівтемрява огорнули її. Намагаючись заспокоїти розриваючеся серце, вона сіла на східці ґанку. І серед цієї тиші раптом почувся сторонній звук: то писк, то шелест. «Знову сусідський кошеня заплуталося», подумала Олена й пішла визволяти малечу з кущів аґрусу, як робила не раз. Але це був не кошеня. Вона зрозуміла це відразу, коли потягнула за клаптик тканини, що стирчав із куща. Клаптик виявився старою кольоровою пелюшкою, і вона потягнула його дужче. І остовпіла: на краєчку пелюшки лежав немовля. Дитина була зовсім гола, мабуть, розмоталася, поки лежала, це був хлопчик. Судячи з пуповини, що ще не відпала, йому було всього кілька днів.
Хлопчик уже навіть не плакав, був мокрий, зовсім безсилий і, мабуть, голодний. Коли Олена взяла його на руки, він слабко запищав. Не тямлячи себе й не розуміючи, що робить, вона притиснула його до грудей і побігла в хату. Зараз же знайшла чисту простиню, загорнула дитину, вкрила теплим ковдрою й почала гріти молоко. Вимила пляшечку, знайшлася й соска, що лишилася з весни, коли вона годувала малого козеня.
Хлопчик смоктав, захльостувався від жадібності, а потім, зігрітий і насичений, заснув. Світало, але Олена нічого не помічала, думала про свою знахідку. Їй самій було за сорок, і в селі молодь уже кликала її тіткою. Чоловіка й сина вона втратила на війні за один рік і залишилася на цьому світі зовсім сама. Не могла звикнути до самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала про це, і незабаром вона навчилася покладатися лише на себе. А тепер вона збентежилася й не знала, що робити далі. Поглянула на дитину він спав, солодко сопів, як сплять усі малі діти. Тоді їй спало на думку порадитися з сусідкою. Вона ще раз подивилася на малечу й пішла до Марії.
У Марії в житті, як ні в кого, усе було гладко й спокійно: чоловіка та дітей у неї ніколи не було, ніхто на війні не загинув, і «похоронок» вона не отримувала. Жила собі в задоволення. Усі її чоловіки були мимохідні, яких вона ніколи не утримувала й не шкодувала, якщо щось було не до вподоби. Тепер Марія, гарна й статна, стояла на своєму ґанку, у накинутій на плечі хустці, потягаючись під теплим промінням сходу. Здивовано вислухавши оповідь про нічний пригоди, вона коротко сказала:
Ну, і нащо тобі це? і пішла в хату. Олена встигла помітити краєм ока, як здригнулася занавіска на вікні значить, ночував черговий залицяльник. «Нащо? І справді, нащо?» прошепотіла Олена. Повернулася додому й зібралася: погодувала дитину, загорнула в сухе, зібрала їжу в дорогу й пішла на шлях ловити попутку до міста. Машину чекати довго не довелося через пять хвилин біля неї зупинився вантажівка, що їхала до міста.
До лікарні? спитав водій, кивнувши на клуночок у її руках.
До лікарні, стримано відповіла Олена.
У притулку, поки оформляли документи на підкидька, вона не могла позбутися думки, що робить щось не так, не по совісті, ця червинка в серці не давала їй спокою. І ще як же пусто було на душі! Таке саме відчуття вона пережила, коли отримала звістку про загибель чоловіка, а потім і сина.
Як хлопчика назвемо? Яке в нього імя? спитала завідувачка.
Імя? перепитала Олена, на хвилину задумалася й несподівано для себе сказала: Імя в нього Олесь.
Гарне імя, відповіла завідувачка. У нас тут багато Олесів і Катрусь після війни. Зрозуміло, у кого рідні загинули, а от таких, як твій, хто знає, хто кидає. Зараз чоловіків нема, треба радіти дитині, а тут на тебе, кинула! Зозуля, а не мати!
І хоч слова були не до неї, але Олені зробилося так важко! Повернувшись додому вже ввечері, вона увійшла в порожню хату й запалила ліхтар. І тут їй на очі потрапила стара пелюшка Олеся. Вона навіть не викинула її тоді, просто відклала. Тепер взяла її в руки й сіла на ліжко.
Бездумно перебираючи пальцями цю стару мокру пелюшку, вона сиділа так деякий час, ніби ні про що не думаючи. І раптом її пальці намацали в кутку пелюшки якийсь вузлик. У ньому виявився маленький сірий папірець і простий оловяний хрестик на шнурку. Розгорнувши папірець, Олена прочитала: «Люба, добра жінко, пробач.
