На світанку Марії приснився дивний сон: нібито син її, Олесь, стоїть на ґанку та стукає у двері…
Вона схопилася, рвонулася з ліжка й, тупцюючи босими ногами, побігла до дверей. Раптом відчула, як сили покидають її, притулилася до одвірка й завмерла. Тиша. Нікого. Такі сни їй часто снилися й завжди обманювали, але щоразу вона бігла до дверей і розчиняла їх навстіж. І цього разу теж розчинила й почала вдивлятися в нічну порожнечу. Тиша й напівтемрява огорнули її. Намагаючись заспокоїти розриваючесь серце, вона сіла на сходинки ґанку. І серед цієї тиші раптом почувся сторонній звук ніби писк, ніби шелест.
«Знову сусідський кошеня заплуталося», подумала Марія й пішла рятувати маля з аґрусу, як це вже робила не раз. Але це був не кошеня. Вона зрозуміла це відразу, коли потягнула за клаптик тканини, що стирчав із куща. Клаптик виявився старою кольоровою пелюшкою, і вона потягнула його сильніше. І остовпіла на краєчку пелюшки лежав немовля.
Дитина була зовсім гола, мабуть, розмоталася, поки лежала. Це був хлопчик. Судячи з пуповини, яка ще не відпала, йому було всього кілька днів. Він навіть не міг уже плакати був мокрий, зовсім безсилий і, мабуть, голодний. Коли Марія взяла його на руки, він ледве чмикнув. Не тямлячи себе, вона притиснула його до грудей і стрілою кинулася додому.
Знайшла чисту простирадло, загорнула дитину, накрила теплим ковдрою й почала гріти молоко. Вимила пляшечку, знайшла й соску, яка лишилася ще з весни, коли вигодовувала козеня.
Хлопчик смоктав, захлинаючись від жадібності, а потім, нагрітий і насичений, заснув. Світало, але Марія нічого не помічала вона думала про свою знахідку. Їй самій було за сорок, і в селі молодь уже кликала її тіткою. Чоловіка й сина вона втратила на війні в один рік і лишилася на цьому світі зовсім сама. Не могла звикнути до самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала про це, і незабаром вона навчилася покладатися лише на себе.
А зараз вона була збентежена й не знала, що робити далі. Поглянула на дитину він спав, солодко сопучи, як сплять усі малі діти. І раптом їй спало на думку порадитися з сусідкою. Вона ще раз глянула на малюка і пішла до Ганни.
У Ганни життя було гладке й спокійне, як ні в кого: чоловіка й дітей у неї ніколи не було, нікого на війні не вбивали, і «похоронок» вона не отримувала. Жила для себе. Усі її чоловіки були тимчасові вона ніколи їх не утримувала й не жаліла, якщо щось не подобалося.
Зараз Ганна, гарна й ставна, стояла біля свого ґанку, накинувши на плечі хустку, і потягалася під теплим промінням сонця. Вислухавши розповідь про нічний знахідок, вона коротко сказала:
Ну, і нащо тобі це? та пішла в хату.
Марія встигла помітити, як здригнулася занавіска на вікні значить, ночував черговий кавалер.
«Нащо? І справді, нащо?» прошепотіла вона.
Повернувшись додому, вона зібралася: нагодувала дитину, загорнула в сухе, взяла їжу в дорогу й пішла на тракт ловити попутку до міста. Машину чекати довго не довелося через пять хвилин біля неї зупинився вантажівка, що їхала до райцентру.
У лікарню? запитав водій, кивнувши на клунок у її руках.
У лікарню, стримано відповіла Марія.
У притулку, поки оформляли документи на найденика, вона не могла позбутися думки, що робить щось не так, не по совісті. Ця гризота не давала їй спокою. І ще на душі було так порожньо! Та сама відчуття, як тоді, коли вона отримала звістку про загибель чоловіка, а потім і сина.
Як хлопчика назвемо? Яке в нього імя? запитала завідувачка.
Імя? перепитала Марія, на мить задумалася й несподівано для себе сказала: Імя в нього Олесь.
Гарне імя, відповіла завідувачка. У нас тут багато Олесів і Катрусь після війни. Зрозуміло, у кого родичі загинули, а от таких, як твій хто знає, хто кидає. Зараз чоловіків нема, треба радіти дитині, а тут кинула! Зозуля, а не мати!
І хоч слова були не до неї, але на душі в Марії стало важко.
Повернувшись додому вже ввечері, вона увійшла в порожню хату й запалила ліхтар. І тут їй на очі потрапила стара пелюшка Олеся. Вона тоді навіть не викинула її, а просто відклала. Тепер взяла її в руки й сіла на ліжко.
Механічно перебираючи клаптик, вона сиділа так деякий час, ніби ні про що не думаючи. Але раптом її пальці натрапили на вузлик у кутку пелюшки. У ньому виявився маленький сірий папірець і простий оловяний хрестик на мотузочці. Розгорнувши записку, Марія прочитала:
«Люба, добра жінко, пробач. Ця дитина мені не потрібна, я заплуталася в жит
