**Щоденник Наталки Семенівни**
Стояла я перед молодим керівником, стиснувши руки за спиною так, що кістки занудили. Серце билося наче божевільне, але погляд був твердий. На столі лежала заява на звільнення — листок паперу, що став символом мого рішення вирватися з пут ненависної роботи.
Тарас, нещодавно призначений начальником, окинув мене поглядом, потім заяву і знову подивився на мене. На його обличчі читалися здивування та зверхність.
— Ви серйозно? — холодно запитав він, відсуваючи папір, ніби то була пуста формальність.
— Абсолютно, — відповіла я, не відводячи очей. Голос тремтів від напруги, але в ньому почувалася сталева впевненість.
Тарас відкинувся у кріслі, склавши ногу на ногу, і підняв підборіддя. Він був новачком у фірмі, але поводився так, ніби керував нею все життя. Його зневажливий тон і звичка вказувати всім роздратовували мене, але я стримувала себе.
— Наталко Семенівно, давайте по-справжньому, — почав він, прижмурившись. — У вашому віці знайти роботу — це як шукати голку в стозі сіна. Невже ви готові на такий ризик без жодного запасного варіанту?
— Звідки ви взяли, що в мене немає варіантів? — різко відповіла я, ледве стримуючи гнів.
Тарас здивовано підняв брови:
— То є? У вас вже є інша робота?
— Немає.
— Ось саме тому! — скрикнув він, розвівши руками. — Часи непрості, особливо для тих, хто… скажімо так, вже не в першій молодості.
— У мене є плани, Тарасе Олеговичу. Дякую за турботу, але я лише прошу підписати заяву, — відрізала я.
Ділитися своїми мріями з цим зарозумілим хлопчиськом я не збиралася. Він, одначе, подумав: «Плани? Що в неї може бути? Сидіти вдома та в’язати шкарпетки?» Але промовчав. Моя відсутність була для нього ударом — хоч він і зневажав «старих» у колективі, але знав, що саме їхній досвід тримає компанію на плаву.
Тарас змінив тактику. Він нахилився вперед і заговорив м’якше, імітуючи співчуття:
— Наталко Семенівно, подумайте ще раз. РиВона підписала заяву, вийшла з кабінету і вперше за довгі роки відчула, як легкість свободи наповнює її серце.
